ШЛЯХ ДО ЄДНАННЯ: ІДЕЯ СТВОРЕННЯ СВІТОВОГО КОНГРЕСУ ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ

Анотація

Анотація. Історія української діаспори є невід’ємною складовою історії України. У статті простежено шлях зарубіжних українців до об’єднання для відстоювання інтересів всього українського народу. Можна навести приклад успішного досвіду єврейського народу, який віками був розпорошений, але у 1936 р. об’єднався у Світовий єврейський конгрес, а згодом зумів проголосити Державу Ізраїль. Тому мета цього дослідження – простежити зародження ідеї консолідації зарубіжних українців та створення єдиного координаційного органу для українського народу в різних куточках світу в 1920-х рр., її поступову еволюцію та практичні кроки до втілення. Методологія. Для розв’язання поставленої мети було застосовано методи: 1) історичного порівняння (зокрема, досвіду консолідації українського та єврейського народу); 2) аналізу та синтезу історіографії і джерельної бази; 3) індукції та дедукції. Наукова новизна полягає у комплексному поетапному простеженні обставин скликання СКВУ. Висновки. У 1920-х рр. сформувалися потужні осередки політичної української еміграції, які прагнули відновити соборність та незалежність України. Однак єдності між ними не було з огляду на те, що в 1917–1920-х рр. вони боролися одне з одним за владу в Україні. Першим із авторитетних політичних лідерів, хто усвідомив необхідність консолідації, був Симон Петлюра. Його соратники, серед яких О. Шульгин та В. Приходько, у 1930-х рр. зробили перші спроби скликати Світовий конгрес українців. Ця ідея отримала підтримку в Галичині та США, але втілити її в міжвоєнний період українці не зуміли. Аналогічні процеси простежуємо в зазначений період і серед єврейської діаспори, однак їм вдалося у 1936 р. скликати конгрес, а у 1948 р. вони домоглися створення власної держави. Через нездатність до створення політичними лідерами в еміграції єдиного координаційного осередку, легітимними представниками українського народу під час та після Другої світової війни були дипломати СРСР та УРСР. Передумовою до скликання Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) вважають створення у 1947 р. українцями американського континенту Панамериканської української конференції (ПАУК), одним із ключових завдань якої визначалося зорганізувати конгрес. Активним лобістом ідеї єдності українців та створення організаційної надбудови у повоєнний період був А. Мельник. ПАУК впродовж 1950–1960-х рр. здійснила декілька спроб скликати конгрес, але жодна не увінчалася успіхом. Тому напередодні відкриття СКВУ частина зарубіжних українців зневірилися у здатності ПАУК довести цю справу до успішного завершення. Однак у січні 1967 р. ПАУК оприлюднила маніфест про скликання СКВУ, розгорнула активну пропагандистську кампанію, і у листопаді тривалий шлях українського народу до консолідації увінчався результативно.