Українські історичні студії

КОМПЛЕКСНИЙ ПОГЛЯД НА ДОСЛІДЖЕННЯ РИМСЬКОГО РИБНОГО СОУСУ – ГАРУМУ

Марта ТИМОШЕНКО — 2026-03-17

Рецензія на книгу: Grainger S. The Story of garum – a fermented fish sauce and salted fish in the ancient world. Routledge, 2021, 314 c.

ПОДОРОЖ ЧЕСЬКОГО МІСТЯНИНА МАРТИНА КАБАТНИКА ДО ЄРУСАЛИМА ТА КАЇРА В 1491–1492 РОКАХ

Ігор ЛІХТЕЙ — 2026-03-17

Мета дослідження – висвітлити передумови, перебіг та наслідки мандрівки чеського містянина Мартина Кабатника до Єрусалима й Каїра та, спираючись на його дорожні нотатки, охарактеризувати спосіб життя тамтешнього населення, передусім християн та євреїв. Методологічною основою роботи є принципи історизму та наукової об’єктивності. Використано такі методи: джерелознавчої критики, історико-системний та аналітичний. Наукова новизна полягає в комплексному дослідженні подорожі Мартина Кабатника на Близький Схід, яка пролягала також через Львів, однак донині залишалася поза увагою українських учених. Висновки. Передумовою для організації подорожі стало прагнення Общини чеських братів знайти спільноту християн, які живуть за принципами давньої церкви. Крім Мартина Кабатника, в мандрівку вирушили Лукаш Празький, Мареш Коковець та Кашпар Бранденбурзький. Подорож пролягала через Краків, Львів, Сучаву до столиці Османської імперії Константинополя (Стамбула), де паломники розділилися. Звідси Мартин Кабатник продовжив шлях до Єрусалима, де провів три тижні, аби відвідати святі місця й дістати уявлення про тамтешнє суспільство. У дорожніх нотатках він акцентує на ставленні мусульман до християн та євреїв як до другосортних етнічних спільнот. Відтак мандрівник з власної ініціативи побував у столиці Мамлюцького султанату – місті Каїр, щоб ознайомитися зі звичаями його жителів. Із Каїра Мартин Кабатник вирушив додому тим самим маршрутом. Ні М. Кабатник, ні його побратими не виявили в східних країнах церковну організацію, яка б існувала на засадах первісного християнства. Вважається, що все побачене й пережите Мартином Кабатником під час мандрівки було записано з його слів другом-нотаріусом Адамом Бакаларжем. Нарис швидко здобув популярність, про що свідчить його багаторазове перевидання. Поза сумнівом, що оприявнений матеріал є цікавим джерелом для вивчення історії державних утворень Близького Сходу.

НАСЕЛЬНИКИ ПІДГОРЕЦЬКОГО ВАСИЛІЯНСЬКОГО МОНАСТИРЯ 1739–1779 РР.: ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

Юрій СТЕЦИК — 2026-03-17

Мета дослідження – на підставі зібраних фрагментарних документальних згадок про насельників Підгорецької василіянської обителі провести реконструкцію їхнього життєвого шляху за усталеною схемою: час і місце народження, батьки, світська освіта, час і місце вступу до новіціату, складення аскетичних обітів, проходження чернечих студій, отримання різноступеневих свячень, духовна мобільність по монастирях Святопокровської провінції, виконання різнотипових обов’язків, час та місце смерті. Методологія дослідження. Для проведення дослідження використано історико-біографічний та просопографічний методи. Наукова новизна вбачається в узагальненні біографічних відомостей про насельників Підгорецької обителі для визначення типових просопографічних характеристик василіянського чернецтва. Висновки. Чисельність насельників Підгорецької обителі коливалася від 8 до 12 монахів. Загалом з обителю пов’язали своє духовне служіння впродовж 1739–1779 рр. 66 іноків (43 ієромонахи та 23 брати-професи). За територіальним походженням переважали вихідці із Руського, Волинського та Подільського воєводств колишньої Речі Посполитої. Більшість походили із теренів Львівської єпархії. За віковими показниками більшість майбутніх іноків обрали аскетичне служіння у межах 21–30 років. На момент проживання у Підгірцях більшість із них ще не набула понад десятирічного досвіду духовного служіння по різних монастирях Василіянського Чину. Відповідно, чисельну перевагу у монастирській спільноті становили ченці, що досягли 20–50 років земного життя. Особовий склад спільноти оновлювався переважно через два роки на 25–50 %. Незначна частина (25 %) майбутніх аскетів до вступу в монастир отримала світську освіту (поетика, риторика, філософія). Прийняття до Василіянського Чину сприяло здобуттю ними духовної освіти (школа новіціату, студії з риторики, філософії, теології). Зафіксовано три випадки вступу до монастиря світських священиків-вдівців. Перебування у Василіянському Чині накладало на насельників обителі цілу низку адміністративних, господарських, церковних та освітніх обов’язків. Перспективним напрямом подальших студій вважаємо віднайдення та опрацювання документації особового походження (щоденників, звітів, листування), які б значно доповнили біографічні відомості про насельників Підгорецького монастиря.

КОЗАЦЬКА СТАРШИНА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРСЬКИХ РЕФОРМ (1762–1796 РОКИ)

Станіслав РОЗДОБУДЬКО — 2026-03-17

У статті проаналізовано, як у добу Катерини ІІ імперська влада інтегрувала Лівобережну Україну до загальноросійського політико-правового простору через ліквідацію залишків інститутів Гетьманщини та цілеспрямовану кооптацію місцевої традиційної еліти – козацької старшини – до складу російського дворянства. Автор підкреслює, що цей процес мислився як практичний інструмент одночасного демонтажу автономних інституцій та формування кадрової опори імперської бюрократії й офіцерського корпусу. Мета статті полягає в дослідженні механізмів та особливостей кооптації козацької старшини колишньої Гетьманщини до складу російського дворянства за часів правління імператриці Катерини ІІ у хронологічних межах 1762–1796 років. Методологічною основою публікації є проблемно-хронологічний аналіз імперських рішень і регіональних практик інтеграції у поєднанні з історіографічним оглядом. У роботі в якості пояснювальної рамки використано тезу про конфліктність/амбівалентність імперських інтеграційних практик та значення персонального чинника. Наукова новизна полягає в конкретизації твердження, що інтеграція старшинської еліти мала характер керованої імперської технології, де одночасно діяли стимули, патронат і покарання. Показано визначальну роль у реалізації цих технологій Петра Румянцева. Окреслена дієвість клієнтельних мереж і столичного лобізму (довкола Олександра Безбородька та Петра Завадовського) як каналу призначень і просування представників козацької старшини у вищих імперських установах. Висновки: доведено, що вирішальне прискорення інтеграції старшини відбулося на початку–середині 1780-х років, коли ослаблення позицій «автономістів» (зокрема після смерті Івана Скоропадського у 1782 та Григорія Полетики у 1784 роках) збіглося з одночасним упровадженням взаємопов’язаного пакета реформ – адміністративної (1782 рік), станових змін (1783 і 1785 роки) та військової (1783 рік). Вони відкривали перед представниками козацької старшини перспективи кар’єрного зростання в межах імперського бюрократичного апарату, а тому зумовлювали їх лояльність.

МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕВІДА ЛІВІНГСТОНА В АФРИЦІ (1841–1856)

Оксана ГОРБАЧИК — 2026-03-17

Мета дослідження полягає в аналізі місіонерської діяльності Девіда Лівінгстона в Африці у 1841–1856 роках, з’ясуванні її релігійних, наукових і гуманітарних аспектів, особливостей взаємодії з місцевим населенням та значення цієї діяльності для формування європейських уявлень про внутрішні райони Африки. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових і спеціально-історичних підходів, що дає змогу всебічно проаналізувати місіонерську практику в контексті історичних реалій ХІХ століття. Основу становлять принципи історизму та об’єктивності, які забезпечують розгляд діяльності Лівінгстона в конкретних політичних, соціокультурних і релігійних умовах Африки середини ХІХ століття. Проблемно-хронологічний метод використовується для простеження основних етапів його місіонерських подорожей у 1841–1856 роках, а історико-біографічний метод ‒ для аналізу особистих мотивів і світоглядних засад дослідника. Важливу роль відіграють методи узагальнення та джерелознавчий аналіз щоденників і праць Девіда Лівінгстона. Наукова новизна статті полягає в комплексному висвітленні місіонерської діяльності Девіда Лівінгстона в Африці у 1841–1856 роках як поєднання релігійних, наукових і гуманітарних практик. У дослідженні синтезовано історичні, географічні та релігієзнавчі джерела, що дає змогу цілісно осмислити феномен Лівінгстона як першопрохідника, діяльність якого сприяла подальшому розвитку європейських наукових досліджень і колоніального проникнення в регіон. Висновки. Місіонерська діяльність Девіда Лівінгстона в Африці у 1841–1856 роках виходила далеко за межі традиційного релігійного служіння. Його місія поєднувала християнське проповідування з науковими дослідженнями, географічними відкриттями та гуманітарною діяльністю, що зумовило її особливе місце в історії європейської присутності на Африканському континенті. Лівінгстон прагнув не лише поширювати християнські цінності, а й глибше зрозуміти культуру, побут і соціальні структури африканських народів, вибудовуючи контакти на основі діалогу й взаємної поваги. Важливим підсумком його діяльності стало поєднання місіонерської роботи з активною боротьбою проти работоргівлі, яку він розглядав як одну з головних перешкод для морального й соціального розвитку регіону. Його подорожі та описи внутрішніх районів Південної і Центральної Африки значно розширили європейські уявлення про континент, сприяли розвитку географічної науки та заклали підґрунтя для подальших досліджень. Водночас досвід Лівінгстона демонструє складність і суперечливість місіонерської діяльності в умовах колоніальної епохи, де гуманістичні наміри часто перепліталися з інтересами європейських держав.

ГЕНЕАЛОГІЯ РОДУ МОНАСТИРСЬКИХ ВАЛАГІНИХ ТА ПОХОДЖЕННЯ АНТОНА ЙОСИФА МОНАСТИРСЬКОГО ВАЛАГІНА, ПЕРЕМИШЛЬСЬКОГО РИМО-КАТОЛИЦЬКОГО ЄПИСКОПА (1863–1869)

Леся СМУТОК — 2026-03-17

Мета дослідження – з’ясувати походження перемишльського римо-католицького єпископа Антона Йосифа Монастирського та реконструювати генеалогію його роду. Методологія дослідження базується на принципах історизму й методах дослідження біографістики. Наукова новизна. Здійснена реконструкція історії родини Монастирських Валагіних, з якої вийшов перемишльський римо-католицький єпископ Антон Йосиф Монастирський. На підставі архівних відомостей з’ясовано обставини підтвердження ним шляхетства та розкрито проблему достовірності генеалогічного матеріалу щодо його належності до Монастирських Валагіних. Висновки. Перемишльський римо-католицький єпископ Антон Йосиф Монастирський походив з української / руської шляхти Перемишльської землі. Їхнім родовим осідком був Монастирик Малий у Самбірському повіті. Історія Монастирських відстежується з початку XVI ст. На початок XVII ст. Монастирські розпалися на кілька відгалужень, кожне зі своїм прізвиськом. Монастирські Валагіни виводилися від Васька, котрий жив у першій половині XVII ст. та залишив п’ятеро синів. Упродовж другої половини XVII–XVIII ст. вони продовжували мешкати у родовому гнізді, поза тим окремі сімʼї виселилися до сусідніх шляхетських сіл, як-то Ясениця Сільна, Винники, Сілець. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії місцева шляхта підтвердила своє шляхетство. Серед них натрапляємо і на Монастирських Валагінів. Чотири сім’ї отримали відповідний документ. Серед них – Григорій, Базилій і Ян, сини Яна і внуки Теодора. Останній, ймовірно, був одним із двох Теодорів, знаних за документами перемишльського гродського суду першої половини XVIII ст., який по лінії батька Андрія та діда Якима виводився від згаданого Васька Монастирського Валагіна. Антон Йосиф у 1834 р., подавши відповідні документи (записи про своє народження) до Відділу Станів у Львові, підтвердив своє походження від Яна, одного з трьох синів Яна і Маріанни Кульчицької Чопик, і таким чином вивів своє походження від Монастирських Валагінів.

ГЕНЕАЛОГІЯ БОБЕРСЬКИХ ТА ПОХОДЖЕННЯ ІВАНА БОБЕРСЬКОГО, ОРГАНІЗАТОРА УКРАЇНСЬКОГО СПОРТИВНОГО РУХУ

Ігор СМУТОК — 2026-03-17

Мета дослідження – реконструювати генеалогію та історію родини Боберських від першої документальної згадки до початку XIX ст.; з’ясувати належність Іван Боберського до шляхти. Методологія дослідження базується на принципах історизму й методах дослідження мікроісторії. Наукова новизна. Відтворена історія та генеалогія родини Боберських. З’ясовано обставини підтвердження Іваном Боберським шляхетського статусу та зацікавлення своєю родинною історією. Висновки. Рід Боберських виводивсяі з села Боберка. Наприкінці XVI ст. Шимон Боберський переселився до Лопушанки Лехнової на Самбірщині й започаткував окреме відгалуження роду. Історія родини добре простежується до середини XVIІ ст. Відомості другої половини XVIІ – початку XVIІІ ст. вкрай скупі й не дозволять сповна реконструювати генеалогію Боберських. У другій половині XVIІІ ст. Боберські представлені кільканадцятьма сім’ями. Їхня спорідненість та походження від спільного предка не відстежується. У 1782 р. Боберські підтвердили своє шляхетство та увійшли до рицарського стану королівства Галичини і Лодомерії. Упродовж XIX ст. окремі сім’ї неодноразово поновлювали свої права на шляхетство. У 1909 р. у справі свого шляхетства до урядових установ Галичини звертався Іван Боберський. Як доказ він представив випис із метричних книг села Доброгостова, де він народився. Цього виявилося недостатньо, й урядовці Краєвого комітету відхилили його прохання про отримання сертифіката шляхетства.

СТУДЕНТИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО НЕУКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ: ПОЛЬСЬКИЙ ВИПАДОК

Віталій ТЕЛЬВАК — 2026-03-17

Метою дослідження є з’ясування особливостей відвідування польськими студентами курсів М. Грушевського та визначення специфіки їхніх дидактичних преференцій. Методологічне підґрунтя становить міждисциплінарний підхід. Особливий акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів і порівняльно-історичному методі, виходячи з принципів об’єктивності та історизму. Наукова новизна статті полягає у першій спеціальній спробі комплексної реконструкції динаміки відвідування польськими студентами курсів М. Грушевського та з’ясування їхніх дидактичних преференцій. Висновки. Студентські каталоги Львівського університету переконливо довели, що М. Грушевський був популярним викладачем не тільки серед українців, але й серед польської молоді. Вона домінувала в групі неукраїнських студентів визначного історика поряд із представниками єврейської меншини Східної Галичини. Обираючи факультативні за статусом предмети автора «Історії України-Руси», польські студенти мали на меті поглибити та урізноманітнити свої професійні зацікавлення у сфері культури й історії теренів, які в їхніх уявленнях становили інтегральний складник цивілізаційного простору Речі Посполитої. Складно відповісти на питання про переконливість для польської молоді запропонованих на лекціях М. Грушевського історичних реконструкцій, здійснених виходячи з українського історичного інтересу. Та в будь-якому разі набутий польськими студентами на викладах визначного дослідника досвід опанування імперського наративу допомагав переосмисленню ними історії власної спільноти, яка подібно до українців на початку ХХ ст. змагалася за здобуття політичної самостійності. Також комунікація з М. Грушевським поглиблювала в уявленнях представників польської молоді як майбутніх публічних інтелектуалів усвідомлення строкатості етнічної картини регіону Східної Європи й змушувала якщо і не погодитися з політичними вимогами українців, то хоча б намагатися з’ясувати їхні незалежницькі аспірації. Внаслідок цього науково-педагогічна праця М. Грушевського допомагала налагодженню українсько-польського міжнаціонального діалогу. Осмислення його впливовості на міжетнічні взаємини протягом першої половини ХХ ст. є перспективним сюжетом інтелектуальної історії Центрально-Східної Європи.

«БАТЬКО ГРУШЕВСЬКИЙ» У ПУБЛІЦИСТИЦІ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ

Михайло НЕСТЕРЕНКО — 2026-03-17

Метою статті є з’ясування особливостей осмислення сучасниками М. Грушевського його суспільно-політичної діяльності в роки Української революції. Методологія дослідження базується на принципах об’єктивності, історизму і системності та загальнонаукових (історичний, логічний, узагальнення, аналізу і синтезу) і спеціально-історичних (генетичний, порівняльний, типологічний, психологічний та ін.) методах історіографічного дослідження. Наукова новизна статті полягає у першій спеціальній спробі комплексної реконструкції дискусій, спричинених громадською діяльністю М. Грушевського протягом 1917–1918 рр. Висновки. У підсумку зазначено, що саме протягом 1917–1918 рр. в українській публіцистиці по обидві сторони Збруча утвердилася метафора «батька Грушевського» – лідера свого народу, який повернув співвітчизникам не тільки історію, але й політичну суб’єктність. Разом із тим, поглиблення очільниками Центральної Ради, а найбільше її головою, соціалістичної й федеративної риторики сприймалося не всіма українськими інтелектуалами. Найбільш відверто свій скепсис стосовно таких ідейних акцентів голови парламенту висловили зазбручанські діячі. Вони відновили розпочату в попередній період критику М. Грушевського як адепта Драгоманівських поглядів. Найбільш непримиренно до політичних переконань і практики вченого поставилися носії малоросійської ідентичності, що сповідували правомонархічну ідеологію. Демонізуючи постать голови Центральної Ради і профануючи його громадську працю, вони закидали йому співучасть у руйнуванні найбільшої світової монархії. Втім, як прихильники, так і критики діяльності Грушевського як голови парламенту одностайно визнавали його вирішальний внесок у стрімку інституціалізацію українського регіонального руху й перетворення його на зауважального актора східноєвропейської політичної сцени.

ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Оксана МЕДВІДЬ — 2026-03-17

Мета статті – проаналізувати зміст і напрями громадянського виховання в освітній політиці УНР, з’ясувати його ідейні засади, цілі та практичні форми реалізації у контексті загальноєвропейських тенденцій початку ХХ ст. Методологія дослідження базується на загальноприйнятих принципах науковості, об’єктивності, історизму, методах зовнішньої та внутрішньої критики джерел. Наукова новизна. У статті проаналізовано ідеологічні засади громадянського виховання в УНР, реформування системи освіти та створення умов для громадянського виховання. Показано практичну реалізацію громадянського виховання через шкільне самоврядування та демократизацію навчального процесу. Висновки. Громадянське виховання в освітній політиці УНР 1917–1918 рр. було важливою складовою державотворчого процесу. Через реформування структури школи, упровадження самоврядування, активізацію позашкільної освіти й розвиток педагогічної думки уряд УНР намагався виховати нову генерацію громадян – моральних, відповідальних і патріотичних, здатних усвідомлено брати участь в розбудові демократичної та незалежної України. Освітня політика УНР заклала підвалини національно-демократичної моделі освіти, в основі якої лежала єдність інтелектуального, морального та громадянського розвитку. Практична реалізація громадянського виховання в освітній політиці УНР 1917–1920 рр. стала першою спробою створити національну систему освіти, засновану на демократичних, гуманістичних і національних принципах. Попри короткий період існування держави, ці ідеї мали довготривалий вплив на українську педагогіку і залишаються актуальними у сучасному дискурсі громадянської освіти. Концепція виховання громадянина – морально вільної, соціально активної особистості – згодом стала основою для українських педагогічних програм доби відновлення державності у 1990-х рр. та в сьогоденні.

ІГУМЕНЯ ЛЮДМИЛА (1889–1970 РР.): ОРГАНІЗАЦІЙНА ТА ДУХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Вікторія ГОРДІЙЧУК — 2026-03-17

Метою дослідження є аналіз діяльності ігумені Людмили, однієї з ключових постатей чернечого життя Корецького Свято-Троїцького жіночого монастиря другої половини XX ст. Духовна практика настоятельки припала на складний період посиленого ідеологічного та адміністративного тиску на релігійні інституції. У центрі уваги – її служіння, стратегія збереження релігійного життя в умовах обмеження культової практики. Методологія дослідження ґрунтується на дотриманні принципів об’єктивності, історизму та системності, а також використанні методів індукції, дедукції, аналізу й синтезу. У роботі використано історико-хронологічний метод для відтворення основних етапів діяльності настоятельки. Основою дослідження стали документи Державного архіву Рівненської області (ДАРО). Наукова новизна дослідження зумовлена тим, що вперше звернено увагу на відображення діяльності ігумені Людмили в умовах антирелігійної політики радянської влади. У дослідженні вперше акцентовано на персональному вимірі її діяльності в контексті збереження духовної організації Корецького жіночого монастиря. Висновки. Дослідження показує, що аналіз постаті ігумені дозволяє глибше зрозуміти специфіку державно-церковних процесів на регіональному рівні, зокрема, механізми взаємодії керівництва монастиря з органами влади, духовенством та патріархією. Чернеча діяльність ігумені Людмили проходила в умовах найбільш активної фази антирелігійної кампанії. Попри обмеження богослужбової практики, секуляризаційні заходи, медичні втручання, вона змогла зберегти організаційну цілісність монастиря і забезпечити безперервність духовного життя. Чернеча активність ігумені Людмили позначена глибоким релігійним переконанням та усвідомленням відповідальності за багатовікову спадкоємність обителі. Водночас досвід ігумені вимагає подальшої наукової уваги як приклад стійкості та духовного спротиву тоталітарному режиму.

ВІД ВІЙСЬКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ ДО ПІДПІЛЬНОЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНТРОЛЮ В УПА ТА ОУН (ЧЕРВЕНЬ 1945–1949)

Володимир ДЗЬОБАК — 2026-03-17

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі трансформації дисциплінарних практик в Українській повстанській армії у 1945–1949 роках у контексті структурної перебудови визвольного руху після завершення Другої світової війни. У центрі уваги перебуває зміна функціонального змісту дисципліни в умовах втрати централізованої військової організації, посилення радянських репресій та переходу до розпорошеного підпільного існування. Дослідження спрямоване на з’ясування того, яким чином дисципліна з етичної норми та інструменту військової координації поступово трансформувалася у механізм внутрішнього контролю та самозбереження в умовах стратегічної ізоляції. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні принципів історії повсякденності, інституційного аналізу та мікроісторичного підходу. Така методологічна рамка дає змогу простежити дисципліну не лише як нормативну категорію, а як сукупність щоденних практик регуляції, підпорядкування і контролю в національно-визвольному середовищі. Наукова новизна полягає у переосмисленні дисципліни як індикатора внутрішньої динаміки визвольного руху в другій половині 1940-х років. Запропоновано періодизацію змін дисциплінарної системи з урахуванням поєднання політико військових і соціокультурних чинників та окреслено взаємозв’язок між організаційними трансформаціями і повсякденними практиками підпілля. Висновки. Дисципліна в 1945–1949 роках зазнала суттєвої еволюції та стала одним із ключових механізмів підтримання керованості і лояльності в умовах підпільного існування. Її трансформація відображала не лише зміну форм боротьби, а й глибші процеси внутрішньої перебудови руху в умовах ізоляції та постійного тиску радянської влади.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОГЛЯДИ о. А. ВЕЛИКОГО НА ІСТОРІЮ ТА РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ УНІЙНОЇ ЦЕРКВИ

Світлана БІЛА — 2026-03-17

Метою дослідження є аналіз концептуальних поглядів Атанасія Великого на історію становлення, особливостей поширення та значення української унійної церкви. Методологія дослідження базується на загальнонаукових методах критичного аналізу, верифікації, узагальнення. Наукова новизна роботи полягає у першому системному аналізі концепцій о. А. Великого, присвячених осмисленню історичного значення та ролі української унійної церкви. Висновки. Підтверджено, що цінність творчої спадщини науковця полягає у потужній археографічній роботі, а саме виданні джерел із римських архівів, що дає можливість сучасним дослідникам української церкви та унієзнавства досліджувати проблему цілісно та неупереджено й долати штампи попередньої історіографії. Обґрунтовано, що концептуальні погляди о. А. Великого на історію унійної церкви не позбавлені конфесійного підходу та яскраво вираженого аполегетизму й акцентування на мученицькому характері («хресному шляху») розвитку українського католицизму. Встановлено, що виваженими та обґрунтованими є концепції історика про національний та автентичний характер української греко-католицької церкви, трактування вченим передумов та наслідків поширення унійних процесів. Заслугою науковця є прагнення представити історію української греко-католицької церкви як цілісний, багатоаспектний, складний процес від княжих часів до другої половини ХХ ст. Не викликають заперечень міркування Атанасія Великого і про місію унійної церкви як хранителя тяглості традицій між Київською державою й модерною українською нацією, засобу захисту від зовнішніх загроз (інвазій Речі Посполитої, Московії, Австрійської імперії, тоталітарного Радянського Союзу), інструменту збереження культурних та державницьких традицій, формування національної самобутності та ідентичності, відкриття для Русі-України шляху до європейського Заходу у духовних, освітніх та політичних аспектах, провідника євроінтеграції України та реалізації екуменічних ідей.

НАУКОВА ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕКСІЯ СОЗІНОВА В УМОВАХ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1960–1980-ТІ РР.)

Світлана НИЖНИК — 2026-03-17

Мета статті – всебічно проаналізувати наукову та адміністративно-організаторську діяльність Олексія Созінова у 1960–1980-х рр. у контексті загострення кризи радянської наукової та управлінської системи, з’ясувати його внесок у розвиток генетики й селекції рослин, формування наукової школи та модернізацію наукових підходів в умовах системних обмежень і викликів того періоду. Методологія дослідження. Дослідження проведено із застосуванням загальнонаукових принципів об’єктивності, історичної достовірності, системності й наступності, а також із використанням історико-хронологічного та порівняльного методів. Наукова новизна. Показано еволюцію наукової концепції О. Созінова в ситуації поступового звуження можливостей радянської моделі управління наукою, що дає змогу по-новому оцінити місце вченого у вітчизняній історії біології та у розвитку інституційної автономії наукових установ. Висновки. Узагальнюючи результати дослідження, встановлено, що діяльність Олексія Созінова у 1960–1980-х рр. стала одним із ключових чинників збереження й розвитку вітчизняної генетики в умовах інституційного тиску та ідеологічних обмежень пізньорадянського періоду. Доведено, що поєднання ним наукового лідерства та адміністративних компетенцій забезпечило формування ефективної наукової школи, зміцнення матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу Всесоюзного селекційно-генетичного інституту, розширення міжнародної взаємодії та інтеграцію українських досліджень у світовий науковий простір. Показано, що стратегічні управлінські рішення вченого сприяли модернізації теоретико-методологічних підходів у генетиці та селекції рослин і створили підґрунтя для подальшого розвитку цих напрямів у період становлення незалежної України.

ІНСТИТУЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ МІГРАЦІЄЮ ХЕРСОНЩИНИ В УМОВАХ РЕСУРСНОГО ДЕФІЦИТУ У 1998–2004 РР.

Олександр ВІТЮК — 2026-03-17

Мета дослідження полягає в історичному аналізі діяльності територіальних органів управління міграцією Херсонської області у 1998–2004 рр. в умовах ресурсного дефіциту. Методологія дослідження базується на поєднанні принципів історизму, наукової об’єктивності та системності. Такий підхід забезпечив можливість неупередженого висвітлення логічних змін в історичному процесі визначеного дослідження. На основі міждисциплінарного підходу використано логічний, історико-порівняльний, історико-генетичний, предметно-хронологічний та ретроспективний методи дослідження. Наукова новизна дослідження полягає у введенні в науковий обіг неопублікованих джерел із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, які збагачують уявлення про діяльність територіальних органів управління міграцією Херсонської області в умовах суттєвих обмежень ресурсного забезпечення та інституційної нестабільності, спричиненої частими реорганізаційними трансформаціями на центральному рівні. Висновки. Інституційна спроможність територіальних органів управління міграцією Херсонщини у зазначений період була критично низькою та значно лімітована хронічним ресурсним дефіцитом. Фінансовий дефіцит також зумовив низьку соціальну привабливість органів міграційної служби, спричиняючи високу плинність кадрів та зниження професійної кваліфікації персоналу, що нівелювало будь-які спроби впровадження ефективних управлінських інновацій. Відбувався дисбаланс їхніх функціональних пріоритетів, який потребував реалізації державної міграційної політики в регіоні із залученням додаткових джерел фінансування. Найбільш позитивною відзначаємо діяльність із реалізації міграційної політики, спрямованої насамперед на повернення осіб українського походження та вихідців з України на Батьківщину, співпрацю з громадами української діаспори. Проведений джерельний аналіз дозволив з’ясувати складність інституційної спроможності територіальних органів міграційної служби на регіональному рівні. Отримані результати створюють науково-методологічну базу для подальших досліджень реалізації державної міграційної політики в різних регіонах України, а також мають практичну значущість для модернізації сучасних управлінських рішень у сфері регулювання міграційних процесів.

СОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ РЕФОРМИ 2015–2020 РОКІВ ДЛЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Микола-Мирослав БОРОДІЙЧУК — 2026-03-17

Мета дослідження ‒ проаналізувати соціальні та політичні наслідки адміністративно-територіальної реформи 2015–2020 років для розвитку місцевого самоврядування Львівської області, а також з’ясувати, яким чином вона вплинула на структуру влади, громадську активність і якість надання публічних послуг у регіоні. Методологія дослідження: дослідження ґрунтується на поєднанні історико-політичного, структурно-функціонального та статистичного аналізу. Здійснено узагальнення практик органів місцевого самоврядування, аналіз нормативно-правових актів і порівняння соціально-економічних показників громад Львівщини. Наукова новизна статті полягає у виявленні специфічних тенденцій розвитку місцевого самоврядування Львівщини внаслідок адміністративно-територіальної реформи та здійсненні комплексної оцінки взаємозв’язку між інституційними змінами, громадською участю та формуванням нових механізмів політичної відповідальності на місцевому рівні. Висновки. Адміністративно-територіальна реформа 2015–2020 років істотно трансформувала систему місцевого самоврядування Львівської області, створивши нові умови для посилення автономії громад і підвищення ефективності управління. Об’єднання територіальних громад сприяло оптимізації фінансових потоків, розширенню ресурсної бази та формуванню більш відповідальної місцевої влади. Водночас реформа мала неоднозначні соціальні наслідки: підвищення доступності базових послуг відбувалося нерівномірно, залежно від спроможності конкретних громад. Політичною особливістю Львівщини стало зростання рівня громадської активності та участі населення у виробленні управлінських рішень, що відображає поступову еволюцію місцевої політичної культури. Разом із тим залишаються проблеми кадрового забезпечення, координації між рівнями влади та ефективного контролю за використанням бюджетних ресурсів. Отже, реформа стала вагомим кроком до децентралізації влади та розвитку місцевої демократії, проте потребує подальшого вдосконалення механізмів управління і підтримки соціальної згуртованості громад.

УКРАЇНСЬКИЙ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ: ПРОБЛЕМИ І НАПРЯМИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Андрій ГАЛИШИН — 2026-03-17

Мета дослідження – з’ясувати, як у сучасній українській історіографії висвітлюється український ліберально-демократичний рух у міжвоєнній Польщі, визначити ступінь його наукового опрацювання та окреслити подальші дослідницькі перспективи. Методологія дослідження базується на поєднанні принципів історизму, наукової неупередженості та цілісного розгляду історичних явищ; використано історіографічне зіставлення й аналітичне узагальнення наукових праць. Наукова новизна полягає у систематизації сучасних досліджень західноукраїнського ліберального середовища міжвоєнної доби, уточненні ролі окремих дослідників у розробленні теми та визначенні проблемних аспектів, що залишаються недостатньо вивченими. Висновки. З’ясовано, що західноукраїнський ліберальний рух у міжвоєнному двадцятилітті намагався поєднати класичні європейські ідеї з потребами національного відродження українців, виступаючи за конституційність, реформи та еволюційний розвиток. Провідною силою українського політичного життя в міжвоєнній Польщі, яка обстоювала ліберальні та демократичні принципи, було Українське національно-демократичне об’єднання. Доведено, що сучасні українські історики добре дослідили організаційно-політичну діяльність та зовнішні орієнтації УНДО, еволюцію політичної тактики партії, участь націонал-демократів у виборчих кампаніях, персональний склад і внутрішню організацію українського парламентського представництва. У центрі дослідницької уваги перебували й інші партії з демократичними елементами в програмі – соціалістичні, клерикальні тощо. Незважаючи на наукові досягнення доводиться констатувати, що ґрунтовних праць з історії клерикально-консервативних партій міжвоєнного періоду немає. Так само відсутні спеціальні дослідження про дрібні угодовські політичні угруповання, що діяли на Волині, як-от: Партія українського народного єднання, Українська народна партія, Український народний союз. Майбутнім дослідникам необхідно більше наголошувати на важливості суто ліберальних цінностей у програмах та практиці учасників політичного процесу.