Українські історичні студії

ІСТОРІЯ ПОХОДУ БОЛЕСЛАВА І ХОРОБРОГО НА КИЇВ У ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.

Юрій БЕДНАРЧУК — 2024-12-18

Мета дослідження полягає у вивченні специфіки зображення подій походу польського князя Болеслава І Хороброго на Київ у працях польських істориків, які працювали в другій половині ХІХ ст. й до початку ІІ Світової війни. Встановлено особливості стереотипів щодо цих подій, що побутували в польській історіографії та історичній свідомості поляків, визначено обставини, що впливали на їх формування. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивізму та історизму, методи аналізу та синтезу, порівняння, критики історичних джерел. Наукова новизна: вперше в українських історіографічних дослідженнях спеціально вивчаються особливості зображення подій польсько-руської війни 1018 р. у польській історіографії з другої половини ХІХ ст. й до 1939 р. Висновки. Образ походу польського князя Болеслава І Хороброго на Київ був одним із ключових у польській історіографії середньовічної історії Польщі. На його формування в значній мірі вплинули давніші легенди та перекази, а само вже зображення подій 1018 р. у працях польських істориків впливало на формування їх історичного міфу у свідомості польського народу. Дослідники здебільшого намагались прославляти Болеслава І й зобразити його військову кампанію як тріумфальне діяння на шляху перетворення Польщі не лише в регіонального лідера середньовічної Центральної та Східної Європи, а й суперника тогочасних Німецької та Візантійської імперій. Історики багато уваги приділяли напівміфологічним подіям, що в пізнішому стали одними із символів польської ідентичності. Зокрема, це стосувалося оповіді про меч Щербець та удар по київських Золотих Воротах. Таке зображення історичних подій слугувало патріотичному вихованню поляків у ХІХ та ХХ ст., формувало моделі поведінки щодо їхніх східних сусідів та нав’язувало ідеї відтворення польської держави, яка мала б сягати своїми кордонами Дніпра.

НАСЕЛЬНИКИ КАНІВСЬКОЇ АРХИМАНДРІЇ (1776–1782 РР.): РЕКОНСТРУКЦІЯ БІОГРАМ

Юрій СТЕЦИК — 2024-12-18

Мета дослідження – простежити життєвий шлях іноків Канівської архимандрії. Методологія дослідження. Для верифікації біографічного матеріалу проведено зіставлення особової інформації з аналогічними статистично-довідковими документами церковного походження. Наукова новизна полягає в тому, що на підставі зібраного матеріалу реконструйовано біограми василіянського чернецтва Канівської архимандрії. Висновки. На підставі зібраного та проаналізованого біографічного матеріалу про насельників Канівської архимандрії вдалося з’ясувати, що їх чисельність коливалася від 7 до 5 монахів. Загалом, з обителлю пов’язали своє духовне служіння впродовж 1776–1782 рр. 13 іноків (11 ієромонахів та 2 брати-професи). За територіальним походженням переважали вихідці з Волинського та Руського воєводств колишньої Речі Посполитої. За віковими показниками більшість майбутніх іноків обрали аскетичне служіння в межах 21–30 років. На момент проживання в Каневі більшість із них уже набула понад десятирічного досвіду духовного служіння по різних монастирях Василіянського Чину. Відповідно, чисельну перевагу в монастирській спільноті становили ченці, що досягли 30–40 років земного життя. Особовий склад спільноти оновлювався переважно через два роки на 25%. Незначна частина (40%) майбутніх аскетів до вступу в монастир отримали світську освіту (поетика, риторика, філософія). Прийняття до Василіянського Чину сприяло здобуттю ними духовної освіти (школа новіціату, студії з риторики, філософії, теології). Перебування у Василіянському Чині накладало на насельників архимандрії цілу низку адміністративних, господарських, церковних та освітніх обов’язків. Перспективним напрямом подальших студій вважаємо віднайдення та опрацювання документації особового походження (щоденників, звітів, текстів проповідей), які би значно доповнили біографічні відомості про насельників Канівської архимандрії.

ІСТОРІЯ І ГЕНЕАЛОГІЯ ШЛЯХТИ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ ХХ СТ. У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ І ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Леся СМУТОК — 2024-12-18

Мета дослідження – проаналізувати та визначити наукову цінність публікацій з історії і генеалогії шляхти Галичини австрійської доби, виданих українськими та польськими істориками. Методологія дослідження спирається на принципи історизму й методи для дослідження з історіографії. Наукова новизна. Уперше проаналізовано науковий доробок польських та українських істориків з історії та генеалогії шляхти Галичини кінця XVIII – початку ХХ ст. Висновки. За останні три десятиліття українські й польські історики напрацювали чималий науковий доробок з історії та генеалогії шляхти Галичини кінця XVIII – початку ХХ ст. Можна констатувати, що наявні публікації розкривають засадничо основні аспекти життєдіяльності галицького нобілітету. Безумовною заслугою є те, що ці праці розкривають правові засади трансформації галицької шляхти та інкорпорації до австрійського нобілітету, аналізують внутрішню градацію шляхти за майновим і правовим становищем, подають кількісні та якісні характеристики цієї спільноти як окремої соціальної групи, намагаються проаналізувати її етнічну та станову самоідентифікацію. У значній мірі українські історики в особі Любові Сливки та польські історики в особі Криштофа Слюсарека та Славомира Гужинського розкривають ці різні аспекти. Втім, ряд моментів залишаються спірними і потребують додаткового вивчення. Історія та генеалогія шляхти Галичини також присутня в працях генеалогічного, біографічного та просопографічного характеру. У них в меншій мірі можна натрапити на концептуальні питання, присвячені шляхті Галичини, однак вони є, безумовно, цінним фактологічним дослідженням історії окремих родин, родів та осіб.

НАСЛІДКИ УНІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ПЕРЕМИШЛЬСЬКІЙ ТА ЛЬВІВСЬКІЙ ЄПАРХІЯХ У ТРАКТУВАННІ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ СТ.

Світлана БІЛА — 2024-12-18

Мета статті – проаналізувати внесок українських істориків Галичини кінця ХІХ ст. у дослідження наслідків унійних процесів у Перемишльській та Львівській єпархіях. Методологія дослідження ґрунтується на методах порівняльного аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає в тому, що вперше зроблено спробу проаналізувати концептуальні здобутки напрацювань українських істориків Галичини кінця ХІХ століття в дослідженні проблеми наслідків унійних процесів у Перемишлській та Львіській єпархіях. Висновки. Українські історики Галичини кінця ХІХ ст. перебували під значним впливом консервативних концептів та ідей русофілів Ставропігійського Інституту і не виробили однозначного та виваженого погляду щодо оцінювання наслідків унійних процесів у регіоні. Разом із тим їхні погляди почасти відрізняються від основних концепцій про негативну роль унії для українського соціуму представників православної історіографії Наддніпрянщини ХІХ ст. Помітними є прагнення галицьких дослідників історії церкви до політичної незаангажованості та часткове симпатизування народовцям. До позитивних наслідків утвердження унії у Львівській та Перемишльській єпархіях у XVIII ст. науковці відносили часткове підвищення рівня матеріального забезпечення та культурно-освітнього рівня греко-католицького духовенства, отримання українськими міщанами права займати посади в місцевому самоврядуванні. Історики стверджували, що завдяки діяльності греко-католицьких священників покращився рівень духовності й у середовищі світської громадськості. Перехід Перемишльської та Львівської єпархій до унії відбувся до збереження української національної окремішності. В умовах полонізації регіону саме греко-католицька церква стала на чолі культурно-просвітницького та національного рухів української громадськості. Водночас дослідники акцентували, що нове унійне віросповідання не принесло бажаної повної рівності української церковної та світської громадськості з католиками і не позбавляло духовенство залежності від світських людей, свавілля окремих шляхтичів та орендарів маєтків. Більшість унійних умов галицької церковної ієрархії не були реалізовані. До негативних наслідків поширення унійної конфесії в краї науковці відносили доволі значні процеси окатоличення як українського духовенства, так і світських людей. Поза увагою дослідників залишився докладний аналіз політичних наслідків унії.

РОЗВИТОК ПРИРОДНИЧИХ НАУК У НАДДНІПРЯНЩИНІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ

Олександр ЖИТКОВ — 2024-12-18

Мета дослідження – проаналізувати сучасний стан розвитку природничих наук у Наддніпрянщині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, спираючись на історіографічні джерела. Основну увагу приділено аналізу діяльності наукових товариств та установ, внеску видатних учених та впливу західноєвропейських наукових концепцій. Методологія дослідження. Було проведено системний огляд наукових праць, присвячених розвитку природничих наук на Наддніпрянщині. Здійснено аналіз публікацій наукових товариств, університетів, а також вивчено науково-освітню діяльність українських учених та їх участь у міжнародних наукових співтовариствах. Застосовувалися історичний та порівняльний методи для оцінювання впливу інституційних, ідеологічних та соціально-політичних факторів на розвиток природничих наук. Наукова новизна полягає в систематизації та узагальненні історіографічних джерел, що розглядають розвиток наукових установ та міжнародної співпраці науковців Наддніпрянщини. Вперше окреслено основні напрями впливу західноєвропейських ідей, як-от дарвінізм та позитивізм, на формування української наукової думки. Висновки. Проаналізовані джерела свідчать про інтенсивний розвиток природничих наук у Наддніпрянщині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Основним двигуном наукового прогресу стали університети та наукові товариства, які активно співпрацювали як між собою, так і з західноєвропейськими колегами. Міжнародні наукові зв’язки сприяли впровадженню нових ідей і методів у місцеві наукові дослідження. Однак соціально-політичні умови цього періоду також створювали виклики, що впливало на розвиток науки та її інтеграцію у світовий науковий простір.

АРХЕОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА В СПАДЩИНІ ГРУШЕВСЬКОГО-РЕЦЕНЗЕНТА

Віталій ТЕЛЬВАК — 2024-12-18

Мета дослідження – узагальнити широкий спектр проблематики археологічного та ранньоісторичного характеру, актуалізованої в рецензіях М. Грушевського. Методологія дослідження передбачає міждисциплінарний підхід. Особливий акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів і порівняльно-історичному методі з огляду на принципи об’єктивності та історизму. Наукова новизна статті полягає в першій спеціальній спробі комплексної реконструкції археологічних та ранньоісторичних сюжетів спадщини Грушевського-історіографа. Висновки. У підсумку відзначено змістовність археологічних інтересів Грушевського-історіографа. Здобувши досвід археологічної праці у В. Антоновича, маючи тривалу практику польових розкопок, створюючи такі осередки професійної комунікації, як музеї і часописи, історик сконструював цілісне розуміння проблем і здобутків сучасної йому науки. Наведене ним бачення стану археології кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. було академічно коректним, містило влучні критичні спостереження й оригінальні пропозиції. Метою цих рефлексій було дисциплінарне осучаснення археології, яка, на аргументоване переконання М. Грушевського, надалі перебувала на етапі накопичення емпіричних матеріалів. Чималу вагомість також мало обстоювання істориком у суперечках з європейськими колегами українського археологічного інтересу щодо визначення типів культур на наших теренах. Ця суспільно-важлива праця була складовою частиною його змагань за академічну суб’єктність української науки. Загалом, більшість наведених у дискусіях з колегами спостережень М. Грушевського натепер мають здебільшого історіографічну вартість. Разом із тим його пропозиції більшої ретельності під час класифікації археологічного матеріалу, заклики досліджувати його в якомога широкому культурному контексті, виважено добирати теоретико-методологічний інструментарій та дбайливо ставитися до пам’яток минулого й нині слугують орієнтирами для української науки.

ЖІНОЧЕ СЛУЖІННЯ В БАПТИСТСЬКОМУ РУСІ: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Назарій ПЕТРІВ — 2024-12-18

Мета статті – проаналізувати ґенезу розвитку жіночого служіння в баптистських громадах у США, Великій Британії, Чехословаччині та ІІ Речі Посполитій. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, об’єктивності, а також на методи історіографічного аналізу та синтезу. Наукова новизна: на основі аналізу архівних джерел та матеріалів простежено ґенезу становлення та розвитку жіночого служіння в баптистських громадах від поодиноких ініціатив жінок-вірянок до створення мережі сестринських (жіночих) структур, які відігравали важливу роль у розвитку світської та духовної освіти, місіонерській діяльності та соціальної заангажованості громад у турботу про найвразливіші категорії населення у США, Великій Британії, Чехословаччині та ІІ Речі Посполитій. Висновки. Відзначено, що розвиток жіночого служіння в баптистських громадах пройшов доволі складний еволюційних рух від окремих ініціатив до витворення діяльної національної та міжнародної мережі. Хоча в різних країнах баптистської присутності залученість жінок у життя спільноти відрізнялася, проте вплив жіночих ініціатив на подальший розвиток руху був очевидним, свідченням чому, наприклад, слугує відзначення століття залучення жінок до баптистських місій у Великій Британії, Чехії та Словаччині. Ще одним аргументом на користь важливості жіночого служіння в баптистських громадах став доступ жінок до здобуття професійної богословської освіти й навіть подальшого виконання душпастирських та проповідницьких обов’язків у громадах одновірців у США та Великій Британії. З’ясовано, що розвиток жіночого служіння в баптистських громадах Галичини та Волині, що перебували в складі ІІ Речі Посполитої, пройшов подібний еволюційний шлях. Проте тут суттєвою особливістю становлення жіночого служіння, для прикладу, була відсутність будь-якої можливості для жінок здійснення душпастирських обов’язків у громадах чи можливість ординації.

ПОЛІТИЧНІ ТА ВІЙСЬКОВІ АМБІЦІЇ ПОЛЬСЬКОЇ ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ «ФРАКЦІЯ РЕВОЛЮЦІЙНА» В КОНТЕКСТІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Олександр МОРУШКО — 2024-12-18

Метаю дослідження є аналіз політичних та військових амбіцій Польської партії соціалістичної «Фракція революційна» під керівництвом Ю. Пілсудського в контексті Першої світової війни. Особливу увагу приділено її діяльності в Галичині, підтримці Австро-Угорщини та наслідкам, які ця політика мала для регіону та польського питання. Методологія дослідження базується на історичному аналізі документів, що висвітлюють діяльність Польської партії соціалістичної «Фракція революційна», зокрема політичну та військову активність у Галичині під час Першої світової війни. Використано архівні джерела, спогади учасників подій та вторинні історичні праці. Наукова новизна дослідження полягає в детальному висвітленні ролі ППС-«Фракція революційна» в процесах формування парамілітарних польських організацій та їх співпраці з австрійською розвідкою. Дослідження аналізує стратегію Ю. Пілсудського, зокрема плани щодо автономії Польщі під егідою Австро-Угорщини, що мало значний вплив на майбутні політичні процеси в регіоні. Висновки. Політичні та військові амбіції Ю. Пілсудського та ППС-«Фракція революційна» значно вплинули на перебіг подій у Галичині під час Першої світової війни. Партія намагалася здобути автономію Польщі через підтримку Австро-Угорщини, однак їхні дії викликали як політичні, так і соціальні зміни, зокрема на тлі загострення відносин з Росією та участі польських формувань у військових діях.

ТВАРИНИ НА ФРОНТІ: РОЛЬ ПАРНОКОПИТНИХ У ВІЙСЬКОВИХ ОПЕРАЦІЯХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Анастасія КМІН — 2024-12-18

Метою статті є дослідження ролі коней, мулів і ослів у військових операціях Першої світової війни. Особливу увагу приділено їх внеску в забезпечення армії, викликам, які вони долали на фронті, та їх культурній спадщині в контексті воєнної історії. Методологія дослідження включає міждисциплінарний підхід, що базується на аналізі мемуарів учасників війни, а також культурологічних і антропологічних досліджень, присвячених взаємодії людей і тварин у воєнний час. Наукова новизна полягає в комплексному розгляді ролі тварин під час Першої світової війни, а також у висвітленні не лише практичного, але й психологічного та символічного аспекту їх участі у військових операціях. Висновки. Під час Першої світової війни тварини відігравали надзвичайно важливу роль у військових операціях і повсякденному житті солдатів. Вони використовувалися як для безпосередньої підтримки армії на полі бою, так і для психологічної допомоги, допомагаючи солдатам переживати стрес і важкі умови фронту. Коні, собаки, голуби, а також багато інших тварин були залучені до виконання важливих функцій, як-от транспортування вантажів, передача повідомлень і підтримка зв’язку між різними підрозділами армії. Особливо помітною була роль коней, вони використовувалися для перевезення важкої артилерії, боєприпасів, продовольства та іншого спорядження, необхідного для бойових дій. Мули та осли допомагали в місцях, де великі тварини не могли пересуватися через складний рельєф або важкопрохідні шляхи. Хоча участь тварин у військових конфліктах була відомою з давніх часів, Перша світова війна стала першим конфліктом, де їхня роль отримала широке визнання. Багато тварин, які брали участь у бойових діях, були після війни вшановані як справжні герої. Їхній внесок у перемогу союзних військ був настільки значущим, що в багатьох країнах пам’ять про цих «ветеранів» зберігається досі.

РОЗВИТОК СИСТЕМИ ОСВІТИ В ПАЛЕСТИНІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918–1939)

Оксана ГОРБАЧИК — 2024-12-18

Метою дослідження є аналіз процесів розвитку системи освіти в Палестині в міжвоєнний період (1918–1939) у контексті соціально-політичних змін цього періоду, зокрема впливу британського мандату, а також виявлення ролі освіти у формуванні національної ідентичності та суспільного розвитку палестинського населення в досліджуваний період. Методологію дослідження становлять такі ключові аспекти: історичний підхід, за якого необхідно розглядати освітню систему в контексті історичних подій того часу, зокрема британського мандату в Палестині; аналіз першоджерел, який передбачає вивчення офіційних документів британської адміністрації, звітів освітніх установ; біографічний метод: вивчення досвіду окремих адміністраторів та педагогів. Наукова новизна статті полягає в проведенні комплексного аналізу процесів розвитку системи освіти в Палестині у міжвоєнний період (1918–1939) на основі відповідних першоджерел (офіційних документів британської адміністрації, звітів освітніх установ тощо). Висновки. Розвиток системи освіти в Палестині в міжвоєнний період був складним і багатогранним процесом, який відображав національні та соціально-політичні реалії того часу. Значний вплив на розвиток освіти в Палестині мав британський мандат. Британська влада намагалася реформувати систему освіти відповідно до західних стандартів, але цей процес відбувався повільно й нерівномірно, оскільки британці не приділяли достатньої уваги розвитку арабської освіти, зосередившись на освітніх закладах для єврейського населення. Арабська система освіти стикалася з численними труднощами, зокрема з недостатнім фінансуванням, браком кваліфікованих кадрів і навчальних матеріалів. Вона залишалася значно відсталою порівняно з єврейською системою, що сприяло зростанню соціальної напруги між двома громадами. Освітній процес у Палестині ставав дедалі більш політизованим. Єврейські та арабські школи почасти ставали осередками національної свідомості, що сприяло загостренню конфлікту між двома громадами. Нерівномірність розвитку освітніх систем єврейської та арабської громад у міжвоєнний період заклала підвалини для подальших конфліктів у регіоні. Відмінності в рівні освіти та культурних цінностях двох громад сприяли формуванню окремих ідентичностей, що ускладнювало досягнення компромісу в майбутньому.

РАДЯНСЬКА РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА НА ДРОГОБИЧЧИНІ В ІМЕНАХ (1941 Р.): НОВЕ ДЖЕРЕЛО

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ — 2024-12-18

У статті проаналізовано й опубліковано невідомий документ радянських силових органів (1944 р.), в якому подано список особового складу УНКДБ Дрогобицької області впродовж 1941–1944 рр. Мета статті – проаналізувати документ щодо історії радянської репресивної політики на Дрогобиччині (колишня Дрогобицька область) у 1939–1941 рр. Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, авторської об’єктивності, застосуванні джерелознавчих методів, зокрема методу внутрішньої критики джерел. Наукова новизна публікації полягає в тому, що до наукового обігу вперше вводиться нове історичне джерело. Висновки. Таким чином, оприлюднений документ «Рабочий список личного состава УНКГБ Дрогобычской области на период Великой Отечественной войны. За 1941–44», що датований 1944 р., містить перелік працівників УНКДБ Дрогобицької області з посадами саме станом на 1941 р. та подальші функціональні обов’язки, які вони виконували впродовж німецько-радянської війни. Документ не має підпису, встановити авторство немає змоги. Очевидно, що такі дані за вказівкою вищого керівництва зібрав та зафіксував працівник кадрової служби. Документ написаний від руки. За почерком можемо зробити висновок, що його писала одна людина. Однак окремі уточнення робила щонайменше ще одна особа (почерки значно відрізняються). Спочатку список укладався в алфавітному порядку, а відтак доповнювався. Документ готувався з доступної інформації, тому до нього ввійшли лише основні відомості – прізвище, ім’я, по батькові, військове звання, посада в Дрогобицькому обласному УНКДБ на 1941 р. та подальше виконання функцій у період 1941–1944 рр. Безумовно, що документ є важливим інформативним джерелом до розкриття проблеми персоналізації репресивних заходів на Дрогобиччині (1939–1941 рр.), адже за кожним злочином, вчиненим радянською адміністрацією, стояли конкретні імена, і невідворотність покарання вимагає їх оприлюднення та фіксації. Документ публікується мовою оригіналу з дотриманням необхідних археографічних вимог.

ЕКСПЛУАТАЦІЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ХАРКІВЩИНИ В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТ.

Юрій СКРИПНИЧЕНКО — 2024-12-18

Мета статті полягає в аналізі праць українських та зарубіжних дослідників на предмет представлення в них теми експлуатації трудових ресурсів Харківщини в період німецької окупації. Методологічною основою є принципи історизму, об’єктивності, комплексності та системності. У дослідженні використано методи класифікації та систематизації, аналізу, синтезу та узагальнення, історіографічного аналізу та історіографічного синтезу, евристичний, наративний, історико-проблемний, історико-хронологічний, історико-системний. Наукова новизна. У статті вперше комплексно досліджено розкриття проблеми використання трудових ресурсів Харківщини в період нацистської окупації в українській та зарубіжній історіографії. Висновки. У результаті аналізу цілої низки праць, присвячених різним аспектам історії Другої світової війни, було з’ясовано, що проблема використання трудових ресурсів Харківщини в період окупації знайшла лише часткове відображення і розкриття в історіографії. У працях українських учених з’ясовано джерельну цінність документів для вивчення теми, еволюцію поглядів нацистського керівництва щодо використання трудових ресурсів СРСР, досліджено етапи вербувальних кампаній, причини їх успіхів та провалів, стратегії виживання остарбайтерів у нацистській Німеччині та особливості індивідуального пригадування про примусову працю, а також структуру, склад, функції допоміжних органів місцевого «самоврядування» (управ), допоміжної української поліції та української допоміжної господарської адміністрації і повноваження їхніх співробітників, використання трудових ресурсів окупованих територій через відновлення колгоспно-радгоспної системи, а потім її реформування. Зарубіжні дослідники, хоча не роблять фокусу на Харківщині, дають ґрунтовний аналіз механізмів нацистської політики вербування остарбайтерів і їх недоліків, розкривають конфлікт інтересів вищого керівництва та органів на місцях через нестачу кваліфікованих робітників для праці на окупованих територіях України, дають чітку характеристику українській колаборації як «негативного опортунізму», а також пишуть про ментальну проблему, яку приносили в радянську дійсність остарбайтери, котрі бачили стандарти і рівень життя в європейських країнах і повернулися на Батьківщину. Спеціальне комплексне історичне дослідження названої проблеми, де би було детально розкрито такі важливі аспекти, як повсякдення східних робітників-харків’ян, емоційний та ментальний вимір їх буття в неволі, жіночі та чоловічі особливості остарбайтерства, діяльність місцевих органів влади та співпраця населення з окупантами, натепер відсутнє. Це є перспективною подальшого дослідження.

ІДЕОЛОГІЧНО-ПРОПАГАНДИВНІ ПРОЦЕСИ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ: НОВЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ СВІДЧЕННЯ

Оксана МЕДВІДЬ — 2024-12-18

vМета дослідження – оприлюднити документ та показати його науково-інформаційну наповненість для висвітлення ідеологічно-пропагандивних процесів у західних областях України в перші повоєнні роки. Методологія дослідження базується на загальноприйнятих принципах науковості, об’єктивності, історизму, методах зовнішньої та внутрішньої критики джерел. Наукова новизна. У статті висвітлено заходи ідеологічно-пропагандивної роботи українських визвольних сил, ставлення до ОУН, УПА та радянської системи різних груп населення регіону. Показано погляд підпільників на ідейно-політичний тиск радянської влади на мешканців краю як один із важливих засобів радянізації. Висновки. Звітна документація ОУН становить значний науково-інформаційний інтерес. Опублікований документ є важливим джерелом до вивчення ідейно-пропагандивних процесів у західних областях України в перші повоєнні роки. Звіт було укладено в грудні 1949 р., авторство не встановлено. Донесення зберігається в Архіві центру досліджень визвольного руху і перебуває на стадії оброблення. Інформація підпільного звіту засвідчує, що український визвольний рух приділяв значну увагу вишкільно-пропагандивній діяльності у своїх лавах. Підпільники вивчали також настрої різних категорій населення щодо українського визвольного руху та радянської системи, для того щоб залучити його до ОУН та УПА, виробити дієві методи боротьби проти своїх ворогів. Підтримка та допомога більшості населення українських повстанців, незважаючи на жорстокі репресивні заходи радянської системи, уможливлювала тривалу боротьбу проти неї. У публікації максимально збережено мову і стилістику документу, виправлено окремі граматичні погрішності.

СУСПІЛЬНО-ГУМАНІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА В НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ АКАДЕМІКА А. О. БАБИЧА (1936–2015)

Галина БУХТА — 2024-12-18

У статті розглянуто деякі аспекти суспільно-гуманістичного погляду на проблеми народонаселення і продовольства видатного вченого-аграрія, академіка Національної академії аграрних наук України Анатолія Олександровича Бабича (1936–2015). Проведено аналіз його праць із глобальних проблем сучасності – забезпечення людства продовольчими та білковими ресурсами, а тварин – кормовими. Мета дослідження полягає в розкритті значущості суспільно-гуманістичних поглядів ученого щодо наукових підходів у розв’язанні проблем розвитку цивілізації. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності й науковості та загальнонаукових методах аналізу і синтезу. Основою дослідження також є головні принципи загальнонаукових методів історико-біографічного аналізу. Наукова новизна полягає в тому, що вперше, ґрунтуючись на основних принципах сучасного гуманізму й фундаментальних працях видатного українського вченого-аграрія та залученні спогадів його сучасників та членів родини, з’ясовано співвідношення сучасних принципів гуманізму з гуманістичними світоглядними парадигмами вченого. Висновки. А. О. Бабич провів глибокий аналіз споживання населенням планети продовольчих та кормових ресурсів та на основі розгляду циклічності глобальних процесів синтезу і кругообігу речовин, еволюції життя культурних і диких рослин з’ясував закон про народонаселення й продовольство, відкинувши теорію про неможливість забезпечення щораз більшого населення планети продовольчими ресурсами. За висновками вченого, цивілізація є системою, яка саморегулюється у взаємозв’язках народонаселення й продовольства. Створений сучасний генетичний потенціал рослинних і тваринних організмів, за умови реалізації його масштабного нарощування й виробництва продовольства і кормів до обсягів повного забезпечення їх потреби, може розв’язати проблему продовольчих ресурсів.

ДЕМОКРАТИЧНІ РИСИ ПОЛІТИЧНОГО СВІТОГЛЯДУ В. ЛИПИНСЬКОГО В ТРАКТУВАННЯХ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИКІВ

Дмитро СИМОНОВИЧ — 2024-12-18

Мета статті – проаналізувати праці сучасних дослідників, які вивчають політичний світогляд В. Липинського та виокремити їхні ключові позиції щодо демократичного аспекту в його світогляді. Методологія дослідження базується на принципах системності, науковості, авторської об’єктивності та історизму, а також на методах історіографічного аналізу і синтезу. Наукова новизна полягає в проведені комплексного аналізу сучасних наукових праць, присвячених В. Липинському, що дозволяє оцінити різноманітність підходів до демократичного аспекту його політичного світогляду. Висновки. У дослідженнях липинськознавців простежуються три підходи до демократичних аспектів поглядів В. Липинського. До однієї групи належать дослідники (Я. Пеленський, С. Фіцик), які вважають, що демократичні ідеї відігравали значну роль у світогляді історичного діяча. Цю тезу вони підтверджують передусім виразними демократичними висловлюваннями в текстах мислителя того часу. Іншу групу становлять науковці, які вважають, що демократизм у візії В. Липинського відрізнявся від трактування представників українського національного руху (І. Гирич, К. Галушко). Можна дійти висновку, що В’ячеслав Казимирович намагався видозмінити українську демократію шляхом її симбіозу з консервативними цінностями, що робило б її привабливою для правих сил в українському русі. Частина липинськознавців (В. Потульницький, Т. Осташко, І. Передерій, В. Томахів) вважає, що демократизм В. Липинського був політичною стратегією. Діяч був змушений приховувати свої справжні політичні переконання для того, щоб забезпечити представництво консервативної течії в загальноукраїнському національному русі. В іншому разі його могли б асоціювати з російськими монархічними організаціями, що вороже ставилися до українського національного руху, і він не зміг би продовжувати свою громадсько-політичну діяльність. Демократична обгортка політичного світогляду В. Липинського характеризувала його гнучкість і здатність до компромісів у досягненні мети – здобуття української самостійності. Попри визнання демократичності українського національного руху, він не вважав себе частиною демократичного табору українських сил і повинен був ураховувати політичну кон’юнктуру того часу. Дослідники підкреслюють, що політичний діяч за будь-яких обставин залишався прихильником консервативних цінностей і ніколи не вважав себе щирим демократом.

ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОБРАЗИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО В ЗАКОРДОННОМУ УКРАЇНОЗНАВСТВІ 1940–1980-Х РР.

Олег ПЕТРЕЧКО — 2024-12-18

ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОБРАЗИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО В ЗАКОРДОННОМУ УКРАЇНОЗНАВСТВІ 1940–1980-Х РР.