Українські історичні студії

СФЕНГУС (ЧЕТВЕРТИЙ СИН СВЯТОСЛАВА КИЇВСЬКОГО): ОГЛЯД НАУКОВИХ ГІПОТЕЗ В ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ТРАДИЦІЯХ

2025-04-11T12:36:35+03:00

Анотація. Мета дослідження – розгляд гіпотези про існування Сфенгуса – четвертого сина князя Святослава Ігоровича, якого розглядали як командира норманського загону, що діяв у 1016 році проти візантійського намісника Георгія Цулоса. Автори намагаються проаналізувати джерела та наукові праці стосовно проблеми Сфенгуса та довести його гіпотезу як показовий феномен використання норманського контингенту у боротьбі проти кочовиків. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного підходу або історизму, об’єктивності, всебічності, системності, а також на використання контрфактичного методу. В історіографії існує декілька підходів до вирішення цієї проблеми. Радянська історіографія у своєрідній дискусії в напрямі «норманської теорії» намагалась обґрунтувати руське походження Сфенгуса, проте фактологічна наповненість цієї проблеми свідчить про явне норманське походження «брата Володимира», а етнічна належність його військового контингенту теж є варязькою. Вітчизняна історіографія розглядає проблему сина князя Святослава Ігоровича як епізод боротьби Русі та Візантії, а його беззаперечно визнає «військовим командиром» норманського контингенту у боротьбі за Тмутараканське князівство з кочовиками. Західна історіографічна думка зосереджує увагу на факторі занепаду Хазарії, або «Готської проблеми в Криму», та інших актуальних питаннях історії середньовічного Сходу, а також висвітлює проблему походу Сфенгуса з візантійським військом як один з чинників цієї події. Наукова новизна полягає в тому, що на основі наявних історичних джерел автори спробували проаналізувати зарубіжні та вітчизняні історіографічні традиції щодо гіпотези про існування Сфенгуса Святославича. Висновки. Підсумовуючи результати дослідження, можемо зазначити, що історіографія розглядає Сфенгуса, сина Святослава Ігоровича Хороброго, як вірогідного командира норманського загону, що ототожнюється з ярлом Свейном. Саме Сфенгус зі своїм загоном міг зміцнити Тмутараканське князівство, оскільки мав для цього потрібний військовий контингент, ймовірно, норманського походження. Ця проблема є дискусійною як в західній, так і у вітчизняній історіографії, тому потребує подальших досліджень.

РУСЬКІ ШЛЯХЕТСЬКІ РОДИ СТРИЙСЬКОГО ПОВІТУ ПЕРЕМИШЛЬСЬКОЇ ЗЕМЛІ У XVI СТ.

2025-04-11T12:49:36+03:00

Анотація. Мета дослідження – всебічно охарактеризувати шляхетську спільноту православного віровизнання Стрийського повіту у XVI ст. крізь призму демографічного, майнового, географічного чинників; простежити її еволюцію та відмінності від решти шляхетського соціуму. Методологія дослідження спирається на принципи історизму й методи дослідження мікроісторії, просопографії, генеалогічних студій, соціальної історії. Наукова новизна. Проаналізовано персональний (родовий) склад, майновий, демографічний стан, географію розселення православної шляхти Стрийського повіту. На основі порівняльних методів доведено соціокультурну відмінність православної шляхти Стрийщини від решти шляхти римо-католицького віросповідання. Висновки. За структурою землеволодіння та соціальною стратифікацією населення Стрийського повіту не різнилося від сусідніх регіонів. Тут однаковою мірою існувало церковне, королівське, шляхетське землеволодіння. А з-поміж власників зустрічаємо як заможні роди польського та руського походження, так і вихідців з місцевих дрібношляхетських родин. Останні були представлені такими сім’ями, як Любенецькі, Клодницькі, Семигинівські, Братківські, Крушельницькі, Підгородецькі, Корчинські, Скольські. Усі вони використовували герб «Сас». Рання історія цих родів тісно пов’язана з так званою «волоською колонізацією» Карпат. Представники цих родин становили рядовий шляхетський загал і не зуміли досягнути значних успіхів та посісти вагоме місце серед решти перемишльської шляхти. Власність роду обмежувалася одним або кількома селами, найчастіше частками в двох-чотирьох-шістьох селах, розміщених неподалік одне від одного. Шлюби укладалися з представниками родин аналогічного статусу. Упродовж XVI ст. серед них спостерігається стабільний демографічний ріст. Матеріальне становище православної шляхти було незначним. Вона провадила своє господарство власноруч і не мала великих маєтків.

ДМИТРО ДОНСЬКИЙ: МІФОЛОГІЗОВАНИЙ «СВЯТИЙ» МОСКОВІЇ

2025-04-11T12:58:15+03:00

Анотація. Мета дослідження полягає в тому, щоб розглянути церковну політику московського князя Дмитра Донського, якого Російська православна церква канонізувала у 1988 році, та спростувати міфологему про так звану святість цього представника московських Рюриковичів. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивізму та історизму, методи аналізу історичних джерел про стосунки Дмитра Донського з церковними ієрархами, їх порівняння та критики. Наукова новизна полягає в тому, що авторка вперше спеціально проаналізувала широке коло історичних свідчень про анафемування у 1378 році митрополитом Київським і всієї Русі Кипріаном Дмитра Донського: церковні літописні зведення, лист литовського князя Ольгерда до Константинопольського патріарха Філофея, звернення митрополита Кипріана до московських ігуменів Сергія Радонежського та Феодора Симоновського. Висновки. Московський князь Дмитро Іванович намагався перетворити церкву на підвладну державі структуру, призначивши після смерті митрополита Олексія руським митрополитом попа Мітяя. При цьому Дмитро Московський демонстрував повну неповагу як до Константинопольського патріарха, так і до канонічно призначеного ним руського митрополита Кипріана. Коли той прибув до Москви, князь познущався з митрополита, ув’язнивши та пограбувавши його. З’ясовано, що Дмитро Московський поводився не як православний князь, а як варвар, якому не були відомі християнські закони та приписи людської моралі. Доведено, що у 1378 році він справедливо був анафемований руським митрополитом Кипріаном. Проте ганебна розправа «христолюбивого» московита Дмитра Івановича над законно призначеним церковним ієрархом не завадила керівникам російської православної церкви визнати Дмитра Донського святим.

ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ НА СІВЕРЩИНІ В ПЕРІОД ЗАНЕПАДУ ГЕТЬМАНЩИНИ (1701–1782)

2025-04-11T14:05:41+03:00

Анотація. Мета дослідження – за письмовими та скарбовими джерелами проаналізувати процеси товарно-грошових відносин на території Сіверщини в період занепаду Гетьманщини (1701–1782). Методологія дослідження. Для дослідження товарно-грошових відносин Сіверщини в період занепаду Гетьманщини (1701–1782) проаналізовано, систематизовано, узагальнено матеріали, які стосуються товарно-грошових відносин на Сіверщині у досліджуваний період. Наукова новизна полягає в тому, що введено у науковий обіг матеріали, які свідчать про негативний вплив грошової реформи царського уряду на товарно-грошові відносини Сіверщини зазначеного періоду, визначено роль монастирів у цій проблемі. Висновки. Аналіз письмових джерел, скарбових комплексів ХVІІІ ст., знайдених на території Сіверщини, дають нам можливість стверджувати, що до кінця ХVІІІ ст. російська грошова система витіснила європейську монету на території Сіверщини, а в грошовому обігу перебували російські золоті імперіали (10 рублів), срібні рублі, полтини (1/2 рубля), півполтини (1/4 рубля), 20, 10, 5 копійок, мідні 10, 5, 3, 2,1 копійки, деньга (1/2 копійки), полушка (1/4 копійки). У великих торгових операціях до кінця ХVІІІ ст. разом з російськими червінцями і рублями використовували західноєвропейські золоті дукати і срібні талери, флорини, орти. Монастирі на території Сіверщини в період з 1705 по 1795 рр. відігравали важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин. Вони були не тільки релігійними та культурними центрами, але й значними економічними суб’єктами, про що свідчать численні монетно‑речові скарби ХVІІІ ст.

ПРУССЬКИЙ ВІЦЕ-КОНСУЛ АЛЕКСАНДР РІГЛЕР

2025-04-11T14:16:16+03:00

Анотація. Мета дослідження полягала у вивченні діяльності Александра Ріглера на посаді прусського віце-консула, а також окресленні його біографічних даних. Встановлено особливості інтеграції А. Ріглера в життя одеської громади, його професійну взаємодію з генеральним консулом Ернстом Масом та місцевою бюрократією, а також специфіку діяльності консульських представників Пруссії в регіоні. Методологія дослідження полягала у використанні принципів історизму, аналізу архівних документів, їх порівняння та синтезу. Наукова новизна: вперше здійснено комплексне дослідження діяльності Александра Ріглера як прусського віце-консула в Одесі, зокрема вивчено його зв’язки з Бессарабією, Поділлям та Волинню, а також виявлено його прагнення дистанціюватися від підпорядкованості генеральному консулу в Одесі. Висновки. Призначення Александра Ріглера на посаду прусського віце-консула в Одесі було важливим кроком у зміцненні присутності Пруссії в Південній Україні. Його діяльність стала частиною загальної стратегії розширення консульської мережі, спрямованої на захист торговельних і політичних інтересів у регіонах зростаючого економічного значення. Водночас, перебуваючи на посаді віце-консула, А. Ріглер фактично виконував свої обов’язки поза межами Одеси, зосереджуючи увагу на регіонах Бессарабії, Поділля та Волині. Така практика відображала як географічні пріоритети прусської дипломатії, так і прагнення А. Ріглера дистанціюватися від підпорядкування генеральному консулу в Одесі. Його прагнення дистанціюватися від консульства в Одесі викликало спротив місцевої бюрократії та генерального консула Ернста Маса. Біографія Ріглера залишається недостатньо дослідженою, що відкриває перспективи для подальшого вивчення історії прусських консульських представництв у регіоні.

МИТЦІ-ПЕДАГОГИ: СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА ТА МИРОСЛАВ СКОРИК: РОДОВА НАСТУПНІСТЬ ПОКОЛІНЬ

2025-04-11T14:51:38+03:00

Анотація. Мета статті – систематизація та узагальнення інформації про педагогічну діяльність Соломії Крушельницької та Мирослава Скорика, зокрема виявлення спільних та відмінних рис їхньої педагогічної діяльності. Методологія дослідження полягає в аналізі та синтезі матеріалів, які містять інформацію про методи та засади викладацької майстерності обох митців. Новизна дослідження передбачає аналіз та оцінку актуальності педагогічних підходів Соломії Крушельницької та Мирослава Скорика. Висновки. Аналіз основних віх біографії, зокрема педагогічної діяльності Соломії Крушельницької та Мирослава Скорика, засвідчує, що оперна співачка вбачала у своїх студентах продовження себе та свого таланту, тому, не маючи можливості виступати за кордоном, вона відповідально ставилась до процесу викладання. Соломія Крушельницька не залишила після себе теоретичних настанов, підручників, посібників, тому важливими матеріалами для дослідження її діяльності є спогади студентів. Мирослав Скорик, незважаючи на свою зайнятість, намагався сповна приділити належну увагу створенню та формуванню власного індивідуального підходу до кожного студента. Він не лише передав власний досвід учням, але й відкрив у них унікальність. Багато його порад зафіксовані в інтерв’ю, відгуках та спогадах вихованців композитора. Також у результаті дослідження виявлено, що педагогічна діяльність Соломії Крушельницької та Мирослава Скорика мала як спільні, так і відмінні риси, але, незважаючи на розбіжності, обидва митці надавали великого значення розвитку індивідуальності учня, формуванню його творчого потенціалу та відіграли важливу роль у створенні нової генерації українських митців у музичній галузі. Педагогічна діяльність аналізованих постатей потребує подальшого вивчення та адаптації для сучасних здобувачів музичної освіти.

БЕЛЬГІЙСЬКІ СКЛЯНІ ПІДПРИЄМСТВА КОСТЯНТИНІВКИ НА ВИСТАВКАХ В УКРАЇНІ КІН. ХІХ – ПОЧ. XX СТ.

2025-04-11T15:02:01+03:00

Анотація. Мета полягає у дослідженні участі бельгійських скляних підприємств Костянтинівки у промислових виставках на території України у кінці ХІХ – на початку XX ст. Ці три підприємства поблизу станції Костянтинівка та однойменного села Катеринославської губернії (сучасне м. Костянтинівка, Донецька область) належали двом бельгійським акціонерним товариствам: скляних заводів (Societe des Verreries de Donetz) та дзеркальних заводів (Societe anonyme des Glaceries du midi de la Russie). Важливо зазначити, що це єдиний подібний комплекс бельгійських підприємств скляної галузі не тільки на Донеччині та Придніпров’ї, але й загалом в Україні. Методологічною основою роботи є принципи історизму, об’єктивності й наукової достовірності. Використано історико-системний, хронологічний та аналітичний методи. Наукова новизна полягає в тому, що окреслена тема вперше виділена та комплексно досліджена. Висновки. Бельгійські підприємці, скляні виробництва яких розташовувались у Костянтинівці, брали участь у великих виставках в Україні, де була представлена промисловість, а саме в Києві (двічі), Одесі та Катеринославі (м. Дніпро). Виставковий дебют стався в Києві у першій рік роботи скляного підприємства та ознаменував його вихід на ринок будівельних матеріалів. Участь у виставках була відзначена вищими нагородами за якість. Сама система отримання нагород була потужним рекламним засобом, яким користувались бельгійські скляні товариства. Особлива увага приділялась оригінальним рішенням експонування власної скляної продукції. Створений задля цього екзотичний скляний павільйон належав до кращих зразків архітектури малих форм. Він вдало був представлений на виставках, що відзначалося сучасниками.

ОДЕСА ПЕРІОДУ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ОЧИМА ПОЛЬСЬКОГО БІЖЕНЦЯ: ІЗ ФОНДІВ ВАРШАВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ

2025-04-11T15:13:29+03:00

Анотація. Мета дослідження – визначити роль наративних джерел, зокрема спогадів біженців, у дослідженні соціокультурних аспектів історії Одеси періоду Першої світової війни. Методологія дослідження. Дослідження проведено із застосуванням принципів науковості, історизму, об’єктивності та використання методів зовнішньої та внутрішньої критики джерел. Наукова новизна полягає у запровадженні до наукового обігу українського перекладу, віднайденого у Варшавській національній бібліотеці, машинопису спогадів сучасника подій поляка Богдана Коссовського. У публікації пропонуються для ознайомлення ті фрагменти із його спогадів, які пов’язані з перебуванням в Одесі у 1915–1918 роках. Висновки. У статті розглядається становище поляків в Одесі в роки Першої світової війни (1914–1918) крізь призму спогадів одного із польських біженців. Вказано, що серед міст південного регіону України Одеса користувалася у польських біженців пріоритетом з декількох причин. Перша полягала у економічних перевагах великого портового міста з розвинутою інфраструктурою, а друга – у наявності в місті добре організованої польської громади. В період війни тут продовжували працювати культурно-мистецькі товариства та політичні організації, що були створені ще на початку ХХ ст. Виникали і нові, наприклад, «Польський комітет міста Одеси з надання допомоги пораненим та населенню королівства, які постраждали внаслідок війни», який очолював відомий в Одесі вчений та громадський діяч польського походження, директор Ботанічного саду Б. Гриневецький. Завдяки комітету надавалася суттєва матеріальна допомога та психологічна підтримка польським біженцям, багато з яких знайшли прихисток саме в Одесі. Сучасник подій, польський підліток Богдан Коссовський разом із батьками під час війни вимушений був емігрувати з Варшави до південних регіонів Російської імперії. Він провів в Одесі чотири роки – з 1915 по 1918. Потім він повернувся до Польщі, працював фахівцем з морського транспорту, довгий час перебував в Європі. Спогади написані ним у 1989 році польською мовою, машинописний текст зберігається у відділі рукописів Варшавської національної бібліотеки. У передмові автор коротко характеризує причини написання тексту та власну методологію. Два розділи із цієї праці належать до теми нашого дослідження – «Lata 1915–1918 w Odessie» та «Rewolucja Pazdziernikowa». У вказаних фрагментах наводиться як особиста інформація із приватного життя родини Коссовських, так і описи Одеси та життя польської громади в Одесі в заключний період Першої світової війни. Спогади друкуються в українському перекладі.

ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО НА НАДДНІПРЯНЩИНІ В ДИСКУСІЯХ ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2025-04-11T15:26:42+03:00

Анотація. Метою статті є з’ясування особливостей осмислення сучасниками М. Грушевського його суспільно-політичної діяльності на Наддніпрянщині. Методологія дослідження передбачає використання принципів (об’єктивності, історизму і системності) та загальнонаукових (історичний, логічний, узагальнення, аналізу і синтезу) і спеціально-історичних (генетичний, порівняльний, типологічний, психологічний тощо) методів історіографічного дослідження. Наукова новизна статті полягає у першій спеціальній спробі комплексної реконструкції дискусій, спричинених громадською діяльністю М. Грушевського протягом 1906–1914 рр. Висновки. Відзначено, що громадська діяльність М. Грушевського на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. з чималим зацікавленням була сприйнята його сучасниками. Найбільш активно її осмислювали українські колеги історика. Вони були загалом прихильними до його громадських ініціатив соборницького змісту. Водночас зростання партикулярних настроїв серед частини української інтелігенції протягом останнього передвоєнного десятиліття породило критику його стратегії і тактики національної боротьби. Незважаючи на поодинокі голоси незгоди, напередодні Першої світової війни в українських медіа вченого зазвичай позиціонували як послідовного соборника, що знайшло втілення у метафорі Всеукраїнця. Не менш уважною були російська і польська рецепції громадського служіння М. Грушевського. Протягом досліджуваного часу вони помітно радикалізувалися. Причиною цього стало зростаюче серед еліт наших історичних сусідів розуміння перетворення українського руху під впливом усвідомленої праці М. Грушевського з регіонального феномена на помітний чинник європейської політики. Отже, його ініціативи суспільно-політичного плану сприймалися як загроза узвичаєному домінуванню над українськими масами й перешкода їх успішній асиміляції. Попри згадані оціночні відмінності, всі оглядачі східноєвропейської політичної сцени були солідарними у визнанні лідерського статусу М. Грушевського в українському русі.

ПРОФЕСОРСЬКІ БУДНІ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО: СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ

2025-04-11T15:37:13+03:00

Анотація. Метою дослідження є з’ясування викладацького навантаження М. Грушевського у Львівському університеті, розкладу його викладів протягом тижня, специфіки проведення семінарів і лекцій, а також взаємин із адміністрацією факультету. Методологічне підґрунтя становить міждисциплінарний підхід. Особливий акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів і порівняльно-історичному методі, виходячи з принципів об’єктивності та історизму. Наукова новизна статті полягає у першій спеціальній спробі комплексної реконструкції праці Грушевського-професора. Висновки. Педагогічна праця Михайла Грушевського у стінах Львівського університету мала на меті реалізацію планів львівських і київських народовців з перманентного перетворення Галичини на національний «П’ємонт». Визначний вчений властиво мав втілити освітню частину цього культурно-громадського задуму, виховуючи нове покоління україністів зі студентів головного навчального закладу краю. Згідно з цим завданням, він опрацював і послідовно за історичними періодами викладав лекційні курси з минулого українських земель та східноєвропейського регіону. Зацікавлені цією тематикою студенти поглиблювали українознавчі знання на науковому семінарі і спецкурсах М. Грушевського. Такий суто навчальний процес, зосереджений на всебічному доведенні історичної суб’єктності української нації, досяг бажаного громадського результату. Він полягав у посиленні боротьби за культурні права українців у Львівському університеті. Власне, М. Грушевський став ідейним натхненником цієї боротьби і у своїй викладацькій діяльності послідовно утверджував український голос у національній поліфонії університету, тим самим показуючи приклад поміркованішим колегам О. Колессі та К. Студинському. Підсумком викладацької праці визначного вченого стали підготовлені кадри національної інтелігенції, які протягом ХХ ст. завершили його масштабний задум з інтеграції українського минулого до світового історичного процесу.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ТА ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИКІВ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ НА УНІЙНУ ЦЕРКВУ

2025-04-11T16:39:21+03:00

Анотація. Мета дослідження – аналіз концептуальних поглядів української та польської історіографії на історичну необхідність, покликання, особливості становлення унійної церкви. Методологія дослідження ґрунтується на методах історичного аналізу та порівняння. Наукова новизна полягає в тому, що вперше проаналізовано концепції українських та польських істориків щодо значення унійної церкви для України та європейського регіону. Висновки. Отже, концептуальні погляди українського унізнавства міжвоєнного періоду зумовлювалися потребою віднайдення греко-католицькій церкві чільного та рівноправного місця в конфесійно-політичному українському та європейському просторі. Українською історіографією міжвоєнного періоду заманіфестовані концепції, що унійна церква сприяла збереженню української національно-культурної та релігійно-церковної ідентичності і слугувала надійним помостом між православним Сходом і католицьким Заходом. Українська греко-католицька церква як вагомий націєтворчий чинник стала вагомою перешкодою для реалізації політичних планів московії –інкорпорації українських територій та знищення української самобутності та ідентичності. Становлення унійної церкви науковці представляли як тривалий релігійно-культурний процес, тісно пов’язаний з особливостями християнізації українських територій та геополітичного розташування країни. Дослідники відстоювали концепції рівноправності західних та візантійських впливів та незалежний, унійний характер української церкви від самих початків запровадження християнства в Русі-Україні. Саме історичні обставини, на погляд українських науковців, зумовили поступове перетворення унійної церкви із засобу окатоличення та полонізації українського етносу в інституцію національного відродження, церковна ієрархія протягом століть намагалася стійко зберігати східну обрядовість і таким чином зберігала національну самобутність. Поступово унійна церква глибоко пустила коріння в український соціум і стала церквою національною. Концептуальні погляди польських учених на історію унійної церкви зумовлювалися тогочасними неоднозначними міжконфесійними відносинами у відновленій державі та загостренням тогочасних польсько-українських конфліктів. Науковці намагались розглянути доцільність та історію унійної церкви з огляду на етнополітичні інтереси давньої Речі Посполитої та детально аналізуючи тогочасні міжнародні обставини, особливо з агресивною інтервенційною політикою московії. Частина дослідників вважала, що унійна церква запроваджувалася за ініціативою Ватикану без чіткої державної необхідності. Вони оцінювали унійну конфесію як невдалий спосіб синтезу Заходу і Сходу у церкві та вагомою перешкодою проникнення римо-католицизму аж до Уралу. На їхнє переконання, утвердження унійної церкви в Речі Посполитій зумовило зближення польського соціуму зі Сходом, що відривало державу від західної цивілізації. Греко-католицька церква, на думку науковців, сформувала суттєві відмінності у культурних, національних, громадських відносинах між поляками та українцями і саме ці відмінності перешкоджали мирному співіснуванню обидвох народів. Інша частина дослідників акцентувала на тому, що становлення унійної церкви було історичною необхідністю, оскільки для інтересів Польщі шкідливою була залежність української церкви від Царгородського і Московського патріархату. Після укладення Вічного миру 1686 р. унійна церква стала єдиним способом сепарації української церкви від росії та зближувала український народ з польською спільнотою.

ЗДІЙСНЕННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ ОРГАНІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВЛАДИ (НА ДОСВІДІ ПОДІЛЬСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ)

2025-04-11T16:51:26+03:00

Анотація. Мета статті полягає в комплексному аналізі причин, мети, форм, методів та результатів проведення українізації органів колоніальної російсько-більшовицької влади в Подільській губернії. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності, історизму та системності, загальнонаукових та спеціальних історичних методах дедукції та індукції, історико-системному, статистичному, а також контент-аналізі. Наукова новизна полягає в тому, що у статті вперше всебічно досліджено роботу органів губернської влади з організації проведення українізації у владних структурах, з’ясовано причини домінування в діловодстві російської мови та суржику, показано хвилеподібний характер зазначеної діяльності, з’ясовано ставлення до українізації нової управлінської «еліти» та підсумки проведення зазначеної політики в регіоні. Висновки. На підставі першоджерел встановлено, що вся робота з проведення українізації в Подільській губернії здійснювалася під жорстким контролем губернських і повітових партійних та совіцьких органів. Підкреслено, що для проведення українізації було налагоджено систему курсів і шкіл з вивчення української мови, що сприяло поступовому переведенню на українську діловодства установ та організацій. Зазначено, що позитивну роль відіграло проведення іспитів на знання мови серед чиновників і загроза їхнього звільнення у випадку не складення екзамену. Наголошено на тому, що керівні кадри, особливо прислані з центру, під різними приводами ухилялися від них. Крім того, навіть ті з чиновників, які склали іспит, переважно не послуговуватися українською мовою в роботі. Адже листування з республіканськими та союзними органами велося російською мовою. Встановлено, що на кінець непу, в Подільських округах в середньому «добре знаючих» українську мову серед чиновників було трохи менше половини, «кепсько знаючих» – третина та «зовсім незнаючих» – п’ята частина.

АГРАРНА РЕФОРМА 1921 РОКУ НА БУКОВИНІ ТА В БЕССАРАБІЇ: ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ ТА УМОВИ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

2025-04-14T08:01:00+03:00

Анотація. Дослідження присвячено аналізу аграрної реформи 1921 року, яка була впроваджена на територіях Буковини та Бессарабії, що увійшли до складу Румунії після Першої світової війни. Мета статті полягає у висвітленні законодавчих засад реформи, умов її реалізації, а також визначенні її перших результатів у соціально-економічному та політичному аспектах. Методологія. У роботі використано міждисциплінарний підхід, що включає історико-правовий аналіз законодавчих актів та архівних документів, які регламентували проведення аграрної реформи. Застосовано метод порівняльного аналізу для оцінки ефективності заходів реформи у різних регіонах. Крім того, залучено історіографічний аналіз для вивчення попередніх досліджень і критичного осмислення їх висновків. Наукова новизна. Стаття розкриває специфічні аспекти реалізації аграрної реформи у регіонах Буковини та Бессарабії в контексті інтеграційної політики Румунії. Вперше детально аналізуються законодавчі механізми експропріації та імпропріації земель, створення спеціалізованих інституцій, відповідальних за виконання реформи, а також їхня роль у соціальній стабілізації. Розкрито маловідомі аспекти політичної мотивації реформи, спрямованої на інтеграцію новоприєднаних територій до складу Румунії. Висновки. Аграрна реформа 1921 року в Румунії мала комплексний характер, поєднуючи економічні, політичні та соціальні аспекти. Вона сприяла частковому перерозподілу земель, проте не змогла повністю вирішити проблему малоземелля та задовольнити потреби всього сільського населення. На Буковині реформа мала подвійну функцію: зменшення соціальної напруги через наділення селян землею та інтеграція регіону в політико-економічну систему Румунії. У Бессарабії основним завданням реформи стало підтвердження стану розподілу землі, який склався у період революційних подій 1917 року з урахуванням інтересів крупних земельних власників та проведення колонізації урядом Румунії разом із впорядкуванням земельних володінь дрібних власників. Разом з позитивними аспектами реформи виявлено значні недоліки, зокрема бюрократичні перепони та зловживання під час розподілу земель. Таким чином, аграрна реформа на Буковині та Бессарабії була важливим, хоча й суперечливим етапом у політико-економічній історії регіону, наслідки якої вплинули на подальший розвиток місцевого населення та його соціально-економічні перспективи.

ЗВІТИ ПРО РЕЛІГІЙНО-МОРАЛЬНИЙ СТАН ПАРАФІЯН БОРИСЛАВСЬКОГО ДЕКАНАТУ ПЕРЕМИШЛЬСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ (1936 Р.)

2025-04-15T10:06:42+03:00

Анотація. Мета дослідження – подати огляд основних питань, які описує парафіяльне духовенство, та запровадити до наукового обігу укладені ними звіти. Методологія дослідження. Для верифікації документального матеріалу проведено аналітичну та синтетичну критику інформаційного джерела. Наукова новизна вбачається у запровадженні рукописної архівної документації до широкого дослідницького вжитку. Висновки. У 30-их роках XX ст. парафіяльні спільноти Бориславського деканату Перемишльської греко-католицької єпархії, відповідно до звітів місцевих парохів, відзначалися певними здобутками у моральному та релігійному житті: чисельною і регулярною участю у літургіях, прийняттям Святих Тайн (Сповіді та Причастя), святкуванням церковних свят, утриманням храму в належному стані, складенням пожертв на потреби церкви, самоорганізацією церковних братств та релігійних товариств, укладенням церковних шлюбів, дотриманням християнських заповідей, передплатою та читанням релігійної католицької преси, неприйняттям вчень християнських сект та атеїстичних поглядів комуністичної пропаганди. Парафіяльні згромадження дбали про піднесення християнської духовності. Негативний вплив мало прибуття значної кількості найманих робітників до Бориславського нафтового басейну, котрі порушували місцеві звичаї та традиції і розхитували локальну корпоративну християнську духовність. У таких умовах існувала необхідність згуртування парафіян для захисту своєї рідної віри, мови, культури, історії та основ християнського виховання. Вважаємо, що деканальна греко-католицька спільнота зуміла вистояти перед викликами часу та зберегла свою християнську і національну ідентичність.

СТАВЛЕНИК НАРКОМА: КАР’ЄРА ПЕТРА СЕМЕНОВА ЯК ПРИКЛАД РОЗПРАВИ РАДЯНСЬКОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

2025-04-15T10:16:39+03:00

Анотація. Мета дослідження полягає в дослідженні основних етапів біографії Петра Васильовича Семенова (1898–1937) – одного з представників радянських чекістів високого рангу, які доклали зусиль для створення репресивно-карального апарату. В основу методології дослідження покладено принципи історизму, об’єктивності, комплексності та системності. Для досягнення мети використано порівняльно-історичний та проблемно-хронологічний методи. Архівні документи досліджувалися на основі використання методів джерелознавства та герменевтичного аналізу. Наукова новизна полягає в простеженні просування кар’єрними сходами Петра Семенова та визначенні кола осіб, з якими він був пов’язаний на цьому шляху. Проаналізовані механізми, які були задіяні тоталітарною системою для максимального використання цих людей задля власного посилення, а також те, чином відбувалось їх знищення в умовах загострення внутрішньої боротьби та прагнення приховати незлічену кількість власних злочинів. Висновки. Разом з багатьма подібними діячами П. Семенов брав активну участь у формуванні основ тоталітарного режиму в країні, виконував функції його захисту, в тому числі шляхом виконання злочинних наказів, що призвело до знищення багатьох співгромадян. Наявність службових звʼязків та особисті якості, що відповідали вимогам роботи в чекістських структурах, забезпечували швидке просування кар’єрними сходами, високі нагороди та до певного моменту схвалення владою. Однак з початком репресивної кампанії другої половини 1930-х років навіть чекісти не могли почуватися в безпеці. Багатьох з них репресували за тими ж вигаданими звинуваченнями і статтями Кримінального кодексу про контрреволюційну діяльність, за якими вони знищували громадян своєї країни, старанно вибудовуючи власні кар’єри. П. Семенов став прикладом того, як система розправлялася з тими, хто їй вже був не потрібен. Саме такі, як він, мусили взяти на себе відповідальність за вади, злочини і прорахунки тоталітарної системи, аби ще на довгі десятиліття їй вдавалося зберігати всеохоплюючий контроль над радянським суспільством.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА В ПОЛЬСЬКИХ МУЗЕЯХ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ДИСКУРС ПРО КУЛЬТУРУ ПАМ’ЯТІ

2025-04-15T10:27:32+03:00

Анотація. Мета дослідження – представити результати історіографічного дослідження праць польських науковців, насамперед істориків, щодо меморіального вшанування польськими музеями жертв Другої світової війни. Методологія дослідження. Застосовано дискурсний аналіз для репрезентації досліджень про польську музеєлізацію Другої світової війни в контексті колективної пам’яті. Це дозволило висвітлити кілька важливих «точок напруги» у пам’ятанні минулого, а також конкретні приклади їх різної (де)контекстуалізації у сучасному дискурсі. Важливу роль у цьому історіографічному огляді відіграли загальнонаукові принципи об’єктивності, єдності історичного та логічного, а також метод аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у висвітленні специфіки досліджень про польський досвід музеалізації та меморіалізації подій Другої світової війни в контексті європейської культури пам’яті; визначено основні тенденції в інтерпретації способів меморіалізації цивільних жертв у музеях Польщі. Висновки. Наукові розвідки про способи польських музеїв вшановувати пам’ять жертв Другої світової війни є різними як за масштабом, так і за перспективою (транснаціональною, національно-екзистенційною, регіональною). У польській історіографії окрема увага приділяється меморіальним музеям, створеним на місці колишніх нацистських таборів, та концептуальним змінам у ландшафтній культурі вшанування жертв насильства («криміналістичний поворот», екологічна пам’ять). Висвітлюється, як польські музеї реагують на дослідження Голокосту, конструюючи дискурси про Другу світову війну з позиції свідка. Стверджується, що, хоча музеї демонструють спроби узгодити польську національну пам’ять із ширшими європейськими наративами, напруга між національними та більш інклюзивними підходами до експонування різних форм страждань та жертв зберігається. Репрезентативні можливості польських музеїв щодо пошуку балансу між історичною специфікою та антропологічною універсалізацією потребують подальшого поглибленого аналізу.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ МІСЬКОГО ПАРАФІЯЛЬНОГО ДУХОВЕНСТВА УКРАЇНСЬКОГО ЕКЗАРХАТУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

2025-04-15T12:10:49+03:00

Анотація. Мета статті полягає в аналізі умов матеріального забезпечення, джерел доходів, впливу соціально-економічних обставин другої половини ХХ століття на діяльність міського парафіяльного духовенства в Україні, а також визначення специфіки взаємовідносин духовенства з державними органами і місцевими громадами в контексті економічних викликів періоду. Методологія дослідження базується на дотриманні принципів об’єктивності та системності. Для реалізації мети та поставлених завдань використано загальнонаукові методи – аналізу, синтезу, узагальнення, індукції, дедукції, а також спеціальні методи історичного дослідження – проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний тощо. Наукова новизна полягає в тому, що вперше економічне становище міського парафіяльного духовенства Українського екзархату другої половини ХХ століття стало об’єктом окремого наукового дослідження. Висновки. Попри різні трансформації, викликані радянською політикою щодо релігії, система фінансового забезпечення церковних громад зберігала свою стійкість. Основним джерелом утримання залишалися добровільні пожертви вірян. Помітна значна регіональна різниця у матеріальному забезпеченні. Великі міста та обласні центри мали значно більші прибутки, що сприяло кращому матеріальному становищу духовенства. Стабільні прибутки парафій у містах сприяли відносно високому рівню матеріального забезпечення духовенства, що давало змогу частині священників накопичувати кошти на придбання житла, транспорту тощо. Водночас у менш заможних регіонах ситуація була кардинально іншою, і значна частина кліру стикалася з фінансовими труднощами. Жорстка антирелігійна політика 1960-х років призвела до значного скорочення релігійних громад та посилення контролю над їхньою діяльністю. Впровадження твердої оплати праці ще більше обмежило можливості фінансового маневрування та поставило священників у залежність від державних регуляторних механізмів. Незважаючи на це, державі не вдалося повною мірою взяти під свій контроль фінанси парафій. Міські священники отримували доволі стабільну винагороду за своє служіння, що сприяло формуванню значної різниці між міським та сільським духовенством.

СУДОВІ РОЗПРАВИ НАД УКРАЇНСЬКИМИ ДИСИДЕНТАМИ ПІД ЧАС ГЕНЕРАЛЬНОГО ПОГРОМУ (ТРАВЕНЬ – ЛИСТОПАД 1972 Р.)

2025-04-15T12:26:05+03:00

Анотація. Мета статті – всебічний і комплексний аналіз судових процесів травня – листопада 1972 р. над взятими під варту в ході генерального погрому українськими дисидентами. Методологічною основою статті є принципи об’єктивності, всебічності, наступності, історизму. У роботі використано методи аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний, ретроспективний, метод типології, метод порівняння та зіставлення інформації з різних джерел. Наукова новизна зумовлена введенням у науковий обіг комплексу маловідомих документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), які дають змогу розкрити хід судових розправ над учасниками українського дисидентського руху в розпал масштабної хвилі репресій. Висновки. Судові розправи травня–листопада 1972 р. над українськими дисидентами були логічним завершенням тривалих слідчих дій, які здійснювалися працівниками Комітету державної безпеки (КДБ) щодо заарештованих фігурантів справи «Блок». Діячів руху опору звинувачували передусім у поширенні самвидаву та усній «антирадянській агітації». Більшість процесів відбулася в Києві та Львові, а їхніми жертвами стали активні учасники місцевих дисидентських осередків. Винесені в часи генерального погрому залежними від радянського режиму судами вироки були більш жорсткими порівняно з аналогічними ухвалами в ході хвилі репресій середини 1960-х рр. Тривалість призначених інакодумцям покарань багато в чому залежала від наявності в них попереднього досвіду ув’язнення, поведінки під час слідства та розмаху дисидентської активності. Більшість звинувачених відмовилися каятися й визнавати свою провину, окремі в’язні під час судів зважилися на різкі виступи з критикою влади та її національної політики. Завданнями КДБ під час організації судових розправ були запобігання небажаним для влади діям з боку звинувачених, свідків або інших представників дисидентського середовища, підбір зручних і залежних від режиму адвокатів, додаткова компрометація політв’язнів, їх повна ізоляція від суспільства. Однак під час судових процесів над Стефанією Шабатурою, Іриною Калинець, Іваном Гелем, Ігорем Калинцем у Львові та Зіновієм Антонюком у Києві дисидентам вдалося організувати акції задля підтримки ув’язнених та протесту проти здійснюваних розправ. Дії влади і КДБ щодо організації судових розправ у 1972 р. були набагато більш жорсткими порівняно із судами часів першої хвилі арештів, що свідчило про цілеспрямований намір припинити існування будь-якої опозиції панівному режиму.

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНИЙ РУХ В УРСР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1970-Х – ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ ТА ВНЕСОК У НЬОГО ЯРОСЛАВА ЛЕСІВА

2025-04-15T12:35:09+03:00

Анотація. Метою статті є охарактеризування національно-патріотичного руху в УРСР другої половини 1970-х – початку 1990-х років та визначення внеску в нього Ярослава Лесіва. Методологія ґрунтується на принципах історизму, науковості, системності. Під час проведення дослідження застосовувались загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція й дедукція, абстрагування) та конкретні наукові (критичний, історико-генетичний, історико-системний) методи. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні твердження, що 1979 року в УРСР розгорнулася третя хвиля масових затримань діячів антирежимного руху або третій покіс дисидентів, який особливо торкнувся гельсінців, зокрема Ярослава Лесіва (1945–1991), та зводився до арештів і засуджень за вигаданими, сфабрикованими звинуваченнями. Висновки. У другій половині 1970-х – на початку 1990-х років національно-патріотичний рух в Україні був тісно пов’язаний з правозахисним рухом – складовою частиною дисидентського руху, зосередженою передусім на захисті прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР. Значну вагу в ньому мав Я. Лесів. З 1979 року він став членом Української Гельсінської групи. Підписав низку меморандумів про порушення прав конкретних людей. У 1988 році приєднався до Української Гельсінської спілки, яка повела боротьбу за державну самостійність України. У заявах до органів радянської влади порушував питання фабрикації карних або політичних справ. Як член Комітету захисту Української католицької церкви Я. Лесів відіграв ключову роль у її виході з підпілля. Саме 2025 року виповнюється 35 років з часу ухвалення акта про легалізацію Української греко-католицької церкви та 80 років з дня народження отця-правозахисника.

КАЗИМИР ТВАРДОВСЬКИЙ У ПОЛЬСЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

2025-04-15T12:50:04+03:00

Анотація. Мета дослідження – окреслити основні напрями досліджень, пов’язаних з науковим доробком К. Твардовського та його впливом на розвиток різних галузей науки. Методологія дослідження. Спирається на системний аналіз; використано історико-філософський метод для встановлення місця концепцій К. Твардовського у розвитку європейської філософської традиції; для встановлення зв’язків між методологічними концепціями та сучасними науковими дослідженнями у сфері логіки, феноменології, когнітивних наук і педагогіки застосовано порівняльний аналіз. Наукова новизна – систематизація та узагальнення новітніх досліджень наукових статей щодо праць К. Твардовського. Визначення досі актуальних аспектів теорії у сфері логіки, педагогіки, філософії мови та когнітивних наук. Здійснено аналіз внеску К. Твардовського у теорію та практику, зокрема у дисциплінах логіки, методології викладання, впливу на феноменологічну філософію, трансформації методу інтроспекції Ф. Брентано, переходу від концепції психологізму до антипсихологізму; виявлено вплив педагогічних інновацій К. Твардовського на європейську та українську освітню систему. Висновки. К. Твардовський залишається важливим джерелом для сучасних досліджень одразу у кількох сферах завдяки різнобічності його наукових інтересів. Серед головних галузей науки, в яких проводяться дослідження, можна виділити логіку, аналітичну філософію, когнітивні науки і педагогіку. Для подальшого вивчення та дослідження у теорії судження та свідомості концепція дій та продуктів К. Твардовського залишається методологічною основою. Ширше вивчення його праць, їх детальний аналіз, висвітлення його ролі в історії польської та української філософії, його переосмислення психологізму та інтроспективного методу не втрачають своєї актуальності завдяки значущості фігури К. Твардовського в історії. Подальші розвідки його ідей потребують комплексного підходу з урахуванням множинних інтересів науковця та їх взаємодії у площині не лише теорії, але й практики.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІНДІЇ В КОНТЕКСТІ ПАЛЕСТИНСЬКО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-04-15T12:57:06+03:00

Анотація. Метою дослідження є аналіз еволюції та особливостей зовнішньої політики Індії в контексті палестинсько-ізраїльського конфлікту на початку ХХІ століття, з урахуванням її геополітичних, економічних і стратегічних інтересів у регіоні та на міжнародній арені. Методологію дослідження становлять аналітичний, історико-порівняльний та системний методи. Аналітичний підхід дає змогу розглянути офіційні документи ООН, заяви політиків Індії та сторін палестинсько-ізраїльського конфлікту. Історико-порівняльний метод сприяє аналізу еволюції індійської позиції щодо конфлікту та відносин з його учасниками. Системний підхід забезпечує вивчення впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на формування політики Індії в регіоні. Наукова новизна статті полягає в комплексному аналізі індійської зовнішньої політики щодо палестинсько-ізраїльського конфлікту на початку XXI століття. Виявлено взаємозв’язок між прагматичними економічними й безпековими інтересами Індії та її традиційною підтримкою Палестини. Дослідження доповнює наявні знання про трансформацію позиції Індії в умовах глобальних геополітичних змін. Висновки. Індійська зовнішня політика на початку XXI століття в контексті палестинсько-ізраїльського конфлікту характеризується спробами балансувати між історичною підтримкою Палестини та стратегічним партнерством з Ізраїлем. Індія, як одна з країн, що активно підтримували рух за незалежність Палестини у другій половині XX століття, зберігала свою позицію на підтримку дводержавного рішення, виступаючи за мирне врегулювання конфлікту. Водночас розвиток економічних і військових звʼязків з Ізраїлем після встановлення дипломатичних відносин у 1992 році значно вплинув на пріоритети індійської дипломатії. Делі прагне уникати однозначного вибору між сторонами конфлікту, орієнтуючись на прагматичні інтереси. Таким чином, індійська політика щодо палестинсько-ізраїльського конфлікту демонструє баланс між ідеологічними принципами та прагматизмом, що дає змогу Делі підтримувати різнопланові відносини, зберігаючи вплив у регіоні та на міжнародній арені.

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА УКРАЇНСЬКИЙ АРТ-РИНОК У ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XXI СТОЛІТТЯ

2025-04-15T14:00:52+03:00

Анотація. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі трансформаційних процесів українського арт-ринку в умовах глобалізації, визначенні ключових тенденцій еволюції приватного колекціонування та інституційних змін у мистецькому просторі України кінця ХХ – початку ХХІ століття. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному аналізі еволюції українського арт-ринку, систематизації трансформаційних процесів та виявленні глибинних соціокультурних механізмів адаптації вітчизняного мистецтва до глобальних викликів. Наукова новизна. Виявлено принципово нові парадигми функціонування українського арт-ринку. Встановлено, що глобалізаційні процеси спричинили радикальну трансформацію колекційних стратегій, зміну соціально-демографічного профілю колекціонерів та формування принципово нових комунікативних моделей у мистецькому просторі. Доведено, що діджиталізація мистецьких практик стала потужним каталізатором інституційних змін, створивши нові механізми репрезентації, монетизації та міжнародної комунікації для українських художників. Підкреслено, що український арт-ринок зазнав радикальних змін під впливом діджиталізації та глобальних комунікативних трендів. Зокрема, виявлено, що сучасні українські колекціонери активно використовують онлайн-платформи для придбання мистецьких творів, а художники розвивають власні цифрові стратегії презентації та просування. Висновки. Глобалізаційні процеси кінця ХХ – початку ХХІ століття спричинили радикальну трансформацію українського мистецького простору. Діджиталізація відкрила нові можливості для митців, зруйнувавши географічні та інституційні бар’єри, а участь українських галерей у міжнародних арт-ярмарках стала системною практикою. Дослідження засвідчило формування нового типу арт-комунікації, де соціальні мережі, NFT-платформи та віртуальні галереї стають ключовими інструментами взаємодії між художниками, колекціонерами та глядачами, що принципово змінює традиційні механізми сприйняття та оцінки мистецтва. Міжнародна підтримка українського мистецтва значно збільшилась, що сприяло його активній присутності у провідних світових інституціях. Зростання інтересу міжнародних колекціонерів, розвиток NFT-платформ і цифрових аукціонів підтверджують позитивну динаміку українського арт-ринку. Таким чином, глобалізація відкриває для українського мистецтва унікальні можливості інтеграції у світовий контекст.

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-МЕМОРІАЛЬНОГО НАРАТИВУ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

2025-04-15T14:10:41+03:00

Анотація. Мета статті полягає у розкритті формування в Україні історико-меморіального наративу сучасної російсько-української війни, який включає матеріали усної історії та науково-популярні видання. Методологія дослідження включає принципи історизму, науковості, авторської об’єктивності, а також загальнонаукові (аналіз, синтез, типологізація) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-системний, історико-типологічний) методи. Наукова новизна: вперше досліджується формування в Україні історико-меморіального наративу сучасної російсько-української війни (2014–2024), який включає матеріали усної історії та науково-популярні видання. Висновки. Отже, увічнення пам’яті полеглих внаслідок агресії Росії проти України українських захисників здійснювалося на основі відповід- них історичних наративів, запропонованих і поширюваних УІНП. Вони передбачали визнання учасників АТО продовжувачами української визвольної боротьби, спадкоємцями славетних традицій збройної боротьби українського народу проти окупантів. Таким чином, воїни АТО були поставлені в один ряд з героями Армії УНР, Українських січових стрільців, Української Галицької армії, Української повстанської армії. Під час формування історично-меморіального наративу російсько-української війни особливе значення надавалося усній історії – записам свідчень учасників і жертв війни. У цьому аспекті слід відзначити роботу УІНП та деяких академічних колективів (зокрема, Запорізького національного університету) щодо запису і видання свідчень українських вояків, волонтерів, очевидців війни. Серед них варто назвати п’ять книг проєкту «Усна історія російсько-української війни (2014–2019)», а також видання «Дівчата зрізають коси», «Люди «сірої зони»…», «Капелани. На службі Богу й Україні», «Волонтери: Сила небайдужих», «Воїни Дніпра…», «Без ротації», «Свідчення про війну…» тощо. Велике значення для формування історико-меморіального наративу російсько-української війни мають документально-історичні книги українських військовослужбовців, волонтерів, журналістів.

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРОФСПІЛКОВОГО ЧЛЕНСТВА В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ

2025-04-15T14:38:18+03:00

Анотація. Мета дослідження полягає у визначенні основних тенденцій трансформації профспілкового членства в Україні під час воєнного стану. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності. Основою дослідження також є методи формальної логіки, аналізу, синтезу, порівняння, історико-проблемний, історико-системний та історико-хронологічний. Наукова новизна полягає в тому, що вперше встановлено причинно-наслідкові зв’язки у динаміці профспілкового членства в умовах воєнного стану. Проаналізовано вплив економічних, соціальних, міграційних процесів, внутрішніх проблем профспілок, які виникли під час війни, на їх чисельність та структуру. Висновки. Встановлено, що воєнний стан суттєво вплинув на чисельність і структуру профспілкового членства в Україні, що спричинило його значне скорочення та диспропорції. Від кількості членів профспілок залежать їхня сила, впевненість, ефективність і перспективи розвитку. Для відновлення довіри працівників і залучення нових членів профспілкам необхідно впроваджувати нові сучасні підходи: розвивати цифрові платформи, проводити інформаційні кампанії, особливо серед молоді, пропонувати програми підтримки кар’єрного зростання та навчання. Прозорість діяльності, роз’яснення ролі профспілок у захисті трудових прав і демонстрація конкретних успішних прикладів своєї діяльності сприятимуть зростанню їхньої привабливості. Необхідно сформувати і активно впроваджувати сучасну профспілкову ідеологію, яка базуватиметься на повазі гідності та інтересів людини праці, а також на свідомому підході до членства у профспілках. Отже, майбутнє профспілкового руху в Україні залежить від його здатності відповідати очікуванням працівників. Досягти цього можна лише тоді, коли переваги члена профспілки будуть очевидними, реальними та практично відчутними порівняно зі становищем інших працівників.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВЗАЄМИНИ В ПЕРІОД НАЗРІВАННЯ ТА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

2025-04-15T14:51:40+03:00

Анотація. Мета дослідження – дослідити в історіографічному аспекті українсько-польські взаємини у той відрізок часу, коли вони досягли високого напруження після нетривалої політики «нормалізації» і переросли у збройне протистояння на початку Другої світової війни. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, об’єктивності, а також на методи історіографічного аналізу та синтезу. Наукова новизна зводиться до наступного: проаналізовано історіографічні джерела, що відбивають політику урядів Другої Речі Посполитої в українському питанні протягом другої половини 1930-х рр. і реакцію на неї української суспільності; визначено особливості розвитку теми в різних соціокультурних умовах; підбито підсумок пошукової роботи українських і польських учених. Висновки. Аналізована проблема різною мірою привертала увагу дослідників, які належали до різних шкіл і напрямів у системі історичної науки. Найбільших успіхів досягнуто в останнє тридцятиліття вченими України і Польщі. Добре вивченими можна вважати питання, пов’язані з передумовами і мотивами «нормалізації» українсько-польських взаємин та причинами її краху, процесом консолідації українських національно-демократичних сил, переходом польських властей до авторитарних методів управління країною, структурою Війська Польського, перебігом воєнних дій у вересні 1939 р. Проте низка питань потребує подальших наукових пошуків. Зокрема, не вистачає робіт, де висвітлювалося б ставлення солдатів-українців до німецько-польського конфлікту. Додаткових знань вимагає проблема антипольських виступів ОУН до 17 вересня 1939 р. У цьому зв’язку треба проаналізувати роль радянських диверсійно-саботажних груп. Історикам необхідно уточнити чисельність українців у польській армії, а також кількість загиблих у вересневій кампанії. Перспективним напрямом історичних студій має стати повсякденне життя українців і поляків у період воєнного лихоліття. Вважаю, що настав час написати комплексне монографічне дослідження про участь українців у німецько-польській війні 1939 р.

УНІЄЗНАВЧІ КОНЦЕПЦІЇ ПРОФЕСОРА ЛЕОНІДА ТИМОШЕНКА

2025-04-15T15:04:18+03:00

УНІЄЗНАВЧІ КОНЦЕПЦІЇ ПРОФЕСОРА ЛЕОНІДА ТИМОШЕНКА