Українські історичні студії

ҐРУНТОВНЕ НОВАТОРСЬКЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПЕРЕМИШЛЬСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄПАРХІЇ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО ТА РАННЬОМОДЕРНОГО ПЕРІОДУ

2025-10-22T16:39:03+03:00

Рецензія на наукове видання:
Krochmal J. Peryferyjna eparchia. Prawosławna diecezjа przemyska do roku 1596. Warszawa : Archiwum Główne Akt Dawnych, 2024. 1312 s.

SOMNUS IN URBE: ПРОБЛЕМА СНУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

2025-10-22T14:51:45+03:00

Метою дослідження є вивчення феномену сну в міському середовищі Стародавнього Риму з особливою увагою до чинників, що його порушували, культурного сприйняття сну та його значення для римської урбаністики й соціальної стратифікації. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових підходах, зокрема аналізі, синтезі та контент-аналізі літературних і правових джерел, із дотриманням принципів наукової об’єктивності. Наукова новизна полягає в зосередженні на недостатньо вивчених аспектах сну в контексті повсякденного життя та міського простору Риму.Висновки. У Стародавньому Римі сон був не лише фізіологічною потребою, а й маркером соціального статусу, зумовленим міською інфраструктурою, добовими ритмами та глибокою економічною нерівністю. Заможні римляни мали змогу відпочивати в приватних domus у тихіших і вищих частинах міста або в заміських віллах, тоді як міська біднота, скупчена в перенаселених і шумних кварталах з багатоповерховими insulae, постійно зазнавала звукового дискомфорту, що порушував сон. Нічний рух возів, денна торгівля та обов’язкова ранкова salutatio сприяли формуванню неспокійного ритму життя. Літературні джерела підкреслюють ці труднощі, протиставляючи тишу, якою користувалися багатії, безперервному галасу, з яким стикалися незаможні мешканці. Отже, у римській метрополії сон поставав не лише як природна потреба, а і як розкіш, у повному обсязі доступна лише тим, хто володів magnae opes. У цьому контексті здатність спокійно спати перетворювалася на прихований, але показовий індикатор соціальної нерівності.

РІД ШЛЯХТИЧІВ ЛАНЧИНСЬКИХ ІЗ ЛАНЧИНА В КОЛОМИЙСЬКОМУ ПОВІТІ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ ІЗ СЕРЕДИНИ XV ДО ПОЧАТКУ XVII СТ.

2025-10-22T15:09:17+03:00

Метою наукової розвідки є реконструкція історії, родоводу та соціально-економічного становища роду руських шляхтичів Ланчинських, що походили із села Ланчин у Коломийському повіті Галицької землі Руського воєводства. У фокусі дослідження – еволюція цього роду від часу його появи в другій половині XV ст. до фактичного зникнення на початку XVII ст. Методологічно дослідження базується на класичних принципах історизму та підходах історичної генеалогії, мікроісторії та просопографії. Особлива увага приділена верифікації родинних зв’язків, встановленню родового наступництва, картографуванню шляхетських маєтностей, аналізу судових і майнових справ.Наукова новизна праці полягає в ґрунтовній реконструкції історії маловідомого, однак показового для свого часу роду руської шляхти Галицької землі, що до цього часу залишався майже не вивченим.Уперше на основі архівних джерел простежено понад півтора століття існування роду Ланчинських, ідентифіковано п’ять поколінь його представників, відновлено основні етапи зростання та занепаду родового майнового комплексу. Показано процес переходу роду від заможної та активної верстви до розряду дрібної шляхти, а згодом – поступового його зникнення. Під час дослідження з’ясовано, що рід Ланчинських бере початок від шляхтича Максима з Ланчина, активного землевласника, який у другій половині XV ст. зумів зосередити у своїх руках кілька маєтностей, зокрема села Ланчин, П’ядики та королівщину Косів. Подальша доля роду тісно пов’язана з родами Шумлянських, Живачівських, Балицьких, Березовських і Дрогомирецьких. Установлено, що поступово родова спадщина фрагментувалася, переходила до рук інших шляхтичів, що призвело до втрати економічного підґрунтя роду. У документах другої половини XVI – початку XVII ст. Ланчинські вже фігурують як дрібна шляхта, часто змушена віддавати свої частки в маєтках у заставу або продавати. Останні згадки про представників роду належать до 1620-х рр., після чого ім’я Ланчинських зникає зі сторінок актових книг. Так, на прикладі роду Ланчинських продемонстровано одну з історичних динамік для представників руської шляхти в Галицькій землі. Дослідження заповнює прогалину в історії шляхетських родів Галицької землі та формує підґрунтя для подальших студій із соціальної історії руської шляхти ранньомодерної доби.

ТОТАЛЬНА ОБОРОНА ЯК ОСНОВНИЙ СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ БОРОТЬБИ У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ 1648–1657 РОКІВ

2025-10-22T15:23:08+03:00

Мета дослідження – полягає у виявленні ключових аспектів реалізації концепції тотальної оборони, яку успішно застосував Богдан Хмельницький у боротьбі проти Речі Посполитої.Аналіз історичних джерел та перебігу Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років дав підстави авторам дійти висновку, що стратегічним задумом гетьмана була саме реалізація цієї концепції, для чого він зумів мобілізувати всі наявні ресурси – політичні, військові, економічні, суспільні, інформаційні та інші. Методологія дослідження – ґрунтується на застосуванні історико- генетичного, історико-порівняльного, історико-типологічного та історико-системного методів.Основні результати роботи підтверджують унікальність та ефективність гетьманської стратегії, яка полягала в поєднанні військових і політичних зусиль, мобілізації всіх верств населення та створенні ресурсної й інформаційної бази для ведення тривалої війни. Зокрема, продемонстровано, що дипломатія, партизанська тактика, селянські повстання, пропаганда, участь духовенства та економічна самоорганізація стали невід’ємними елементами оборонної стратегії. Наукова новизна – дослідження полягає в інтеграції сучасної оборонної парадигми – концепції всеохоплюючої оборони – в аналіз історичних подій XVII століття, зокрема Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Уперше здійснено спробу інтерпретувати дії гетьмана та його соратників як елементи багатовимірної стратегії оборони, що передбачала використання не лише військової, а й політичної, інформаційної, дипломатичної, соціальної та економічної складових. У роботі підкреслено, що гнучке поєднання регулярної та нерегулярної боротьби, масове залучення населення до оборонних заходів, а також мобілізація внутрішніх ресурсів стали прообразом сучасної концепції всеохоплюючої оборони, що є актуальною в умовах гібридної війни XXI століття. Висновки. Проведене дослідження засвідчило, що стратегічне мислення Богдана Хмельницького значно випереджало свій час. Його здатність до інтеграції всіх наявних ресурсів та інструментів у рамках боротьби за незалежність створила передумови для тривалого опору сильному противнику. В умовах відсутності кадрової армії та нестачі озброєння гетьман зміг сформувати ефективну модель національної мобілізації та оборони, яка поєднувала як військові, так і невійськові засоби впливу. Застосування принципів тотальної оборони дозволило перетворити козацько-селянський рух на повноцінну національну революцію, здатну змінити геополітичну ситуацію у Східній Європі. Результати дослідження підтверджують, що історичний досвід Хмельниччини є надзвичайно цінним для розробки сучасних моделей стратегії національної безпеки та оборони України.

ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ТА РОЗСЕЛЕННЯ НІЖИНСЬКИХ ГРЕКІВ У XVIII–ХІХ СТОЛІТТЯХ

2025-10-22T15:30:44+03:00

Мета статті – здійснити комплексний аналіз доступних статистичних джерел за 1711–1858 роки з метою встановлення динаміки чисельності й розселення ніжинських греків впродовж XVIII–XIX століть. Методологічною базою статті є комплекс загальнонаукових, історичних та спеціальних методів. При здійсненні кількісних обрахунків чисельності ніжинських греків за виявленими джерелами використано метод статистичних обрахунків. Для зіставлення отриманих обрахунків використовували історико-генетичний метод. Завдяки цьому вдалося встановити кілька статистичних рядів, які представлені у вигляді таблиць. Наукова новизна статті полягає в тому, що введені до наукового обігу матеріали ревізій 1850 та 1858 років проливають світло на кількісні зміни в середині спільноти ніжинських греків на завершальному етапі її існування. Отримані результати підкріплюються опрацюваннями ще одного малознаного джерела – списку ніжинських греків, що мешкали в Ніжині станом на 1845 рік. Загалом у статті обґрунтовується теза про те, що виявлені статистичні джерела, насамперед матеріали податкових ревізій, є цінним джерелом при встановленні соціодемографічних характеристик ніжинських греків. У висновках обґрунтовується теза про те, що загальні тенденції розвитку спільноти ніжинських греків, яка формувалася як привілейована купецька корпорація, мали демографічну проєкцію. Упродовж досліджуваного періоду їх чисельність зросла із 300 до майже 1 800 осіб. Сплески стрімкого зростання чисельності ніжинських греків спостерігалися в 1701–1711 та 1796–1829 роках. За весь час свого існування спільнота ніжинських греків була динамічною і відкритою як на «вхід», так і на «вихід». Привілеї, які мали сприяти участі греків у розвитку торгівлі східним товаром, сприяли їх відтоку із самого Ніжина, який дедалі більше занепадав як торговельний центр. До середини ХІХ століття в місті проживало лише близько 20 % членів спільноти ніжинських греків.

КОЗАЦЬКА УКРАЇНА В НАУКОВИХ І ЛІТЕРАТУРНО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ПРАЦЯХ ПРОФЕСОРА МИКОЛИ КРАВЦЯ

2025-10-22T15:33:23+03:00

Мета статті полягає у здійсненні історіографічного аналізу наукових і літературно- публіцистичних праць професора М. Кравця з козацької тематики й окремих проблем ранньомодерної України під час наукової та навчально-педагогічної діяльності в радянський період та часи незалежної України. Ще один мотиваційний момент – потреба віддати належне як науковцю і громадянину, для якого головним змістом життя була візія вільної і самодостатньої держави Україна, про яку мріяли і задля якої працювали покоління українців, зокрема в умовах комуністичного диктату в гуманітарній сфері. Методологія дослідження – загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, цивілізаційного підходу, з використанням спеціально-історичних методів: проблемно-хронологічного, біографічного, порівняльного, контент-аналізу. Наукова новизна полягає у відображенні наукового підходу М. Кравця щодо основних аспектів розвитку українського козацтва та суспільства в його історичній та літературно-публіцистичній спадщині, у контексті розвитку вітчизняної науки радянської і пострадянської доби. Висновки. У наукових студіях професора М. Кравця стосовно означеної проблематики варто виокремити кілька аспектів, які стали предметом його академічної і науково-педагогічної роботи. Джерелознавчий і археографічний, пов’язаний із публікаціями 1970–1980-х років, спрямованих на розширення джерельної бази та аналіз маловідомих документів стосовно різних аспектів розвитку українського козацтва, відновленої української козацької державності, окремих історичних персоналій (праць Г. Л. Боплана, У. Вердума, Й. Єрлича, Е. Лясоти, Е. Челебі та ін.).Проблемно-історичний, який відображений у монографії «Роль Запорозької Січі у визвольній боротьбі українського народу» (1999), наукових статтях, виступах на наукових конференціях у часи незалежної держави. Дидактичний і виховний – через навчально-методичні публікації для студентів з метою популяризації вітчизняної історії, зокрема й розвитку козацької історії в регіональному (Поділля) розрізі. Аксіологічний і громадянський – через сприйняття та відображення значення ключових проблем козацької військової і державницької історії сучасним українським суспільством.

ВІД СХІДНОАЗІЙСЬКОГО ДО ГЛОБАЛЬНОГО КУРСУ. Т. РУЗВЕЛЬТ ТА ЕВОЛЮЦІЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2025-10-22T15:36:03+03:00

Метою статті є аналіз східноазійської політики адміністрації Теодора Рузвельта як ключового етапу формування глобальної стратегії зовнішньої політики США на межі ХІХ–ХХ століть.Особлива увага приділяється трансформації американського підходу до міжнародних справ, переходу від ізоляціонізму до активної глобальної дипломатії, а також ролі Рузвельта як архітектора нового типу міжнародного лідерства США. Методологію дослідження становлять принципи історизму, об’єктивності та міждисциплінарного аналізу. У роботі використано історико-порівняльний метод, метод джерелознавчої критики, елементи геополітичного, біографічного та контекстуального аналізу. Особливу увагу приділено вивченню першоджерел, а також праць західних дослідників, що дає змогу репрезентувати зовнішньополітичну діяльність США в широкому міжнародному контексті.Наукова новизна. У статті здійснено комплексну характеристику східноазійської політики США в період президентства Теодора Рузвельта, що недостатньо досліджена в українській історіографії.Уперше проаналізовано ідеологічні, геополітичні та стратегічні основи концепції «прогресивного інтервенціонізму» як форми міжнародної дії, що поєднувала реформи всередині країни з експансією за її межами. Установлено зв’язок між поглядами Рузвельта та концепцією морської могутності Альфреда Т. Мехена як основи формування американської глобальної стратегії. Висновки. Результати дослідження свідчать, що політика Т. Рузвельта у Східній Азії відіграла ключову роль у трансформації США з регіональної сили в глобального актора. Його дипломатична активність, зокрема посередництво в завершенні російсько-японської війни та демонстрація військово-морської сили США через «Білий флот», заклала підґрунтя для нової глобальної ролі Вашингтона. Аналіз політики Рузвельта дає змогу глибше зрозуміти витоки сучасної американської зовнішньої політики, у якій поєднуються ідеалізм, прагматизм, моральна риторика та стратегічна проекція сили.

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ВІЗІЯХ ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИКІВ (КІНЕЦЬ XIX – ПОЧАТОК XX СТ.)

2025-10-22T15:40:16+03:00

Мета дослідження – проаналізувати погляди польських істориків на генезу українського козацтва. Методологія дослідження. Для визначення поглядів дослідників використано історіографічний метод. Наукова новизна вбачається в узагальненні концепцій провідних представників варшавської, львівської та краківської польських історичних шкіл щодо розкриття витоків та основних етапів розвитку українського козацтва як одного з різновидів лицарських військових формувань середньовічної Європи. Висновки. Під час проведеного історіографічного аналізу вдалося визначити основні погляди польських істориків на питання зародження та розвитку козацтва на південноукраїнських пограничних землях. А. Левицький виводить витоки українського козацтва з кінця XV ст., пов’язуючи його появу зі сприятливими суспільно-економічними обставинами. Доведено, що у своїх дослідженнях історик опирався на праці Л. Кубалі та В. Чермака. Він не вважав процес утворення козаччини унікальним для Речі Посполитої явищем, а трактував його, навпаки, закономірним процесом формування лицарських військових формувань у середньовічній Європі. Його ідеї розвинули В. Закшевський і С. Закшевський, які, опираючись на історичні документи, доводили, що українське козацтво появилося на початку XVІ ст. на теренах «Великого кордону», який був межею між західною та східною цивілізаціями. Ю. Шуйський, розвиваючи «теорію простору», розглядав козаків як вигнанців із цілого світу, які, оселившись у степах України, самостійно або разом із військами Речі Посполитої боролися з татарськими ордами. В. Томкевич проаналізував роль різних станів у формуванні козаччини, відзначив участь руських бояр, котрі до XVI ст. зазнали значної матеріальної деградації, тому їх приваблювало життя в рицарських традиціях. М. Бобжинський відзначив комплексний характер у причинах появи козацтва, виокремлюючи економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники, закладені устроєм Речі Посполитої. Історик був прихильником автохтонного походження козацтва, його початки виводив від руської, певною мірою польської людності, осілої на східних теренах давньої Речі Посполитої. В. Смоленський пов’язував появу українського козацтва з польською колонізацією південноукраїнських степів, яка відбувалася «плугом і мечем», оскільки козаки боронили польських поселенців від нападу татар. Відзначимо, що дослідження вищезазначених польських істориків підкреслювали визначальну роль польських правителів у становленні та розвитку козацького стану, водночас применшуючи значення автохтонного українського етносу.

ЧУТКИ ЯК ІНСТРУМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА ПОЛІТИЧНОГО ВПЛИВУ В ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ НА МЕЖІ ХІХ–ХХ СТ.

2025-10-22T15:44:30+03:00

Метою дослідження є аналіз чуток як активного чинника суспільного й політичного життя в українських губерніях Російської імперії початку ХХ століття, виявлення соціальних функцій, трансформаційних механізмів і політичного потенціалу чуток у кризовий період напередодні революції.Методологія дослідження ґрунтується на принципах мікроісторії, дискурсивного аналізу та історії повсякденності. Застосовано джерелознавчий аналіз слідчих справ із Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, зокрема справ політичного характеру, які фіксували поширення чуток у сільському, міському та військовому середовищах.Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі чуток як форми неформальної комунікації та альтернативного каналу політичної соціалізації в українських губерніях Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Уперше у вітчизняній історіографії надано аналіз архівних справ, що фіксують поширення чуток серед різних соціальних груп – селян, міщан, військових – з урахуванням не лише змісту повідомлень, а й соціального, правового й емоційного контексту. Дослідження виходить за межі класичного тлумачення чуток як маргінального явища, пропонуючи їх розгляд як складового елементу комунікативної динаміки імперського суспільства в умовах кризи.Висновки. Установлено, що чутки функціонували не лише як пасивне відображення суспільних настроїв, а і як активний засіб соціальної мобілізації, політичної агітації, інструмент вирішення особистих конфліктів, соціального контролю та адаптації до змін. Вони циркулювали через мобільні групи – сезонних робітників, резервістів, прочан – і поширювалися усно, письмово, через пресу або використовувалися в доносах. Матеріали ЦДІАК показують, що правоохоронні органи часто не могли довести факт «непублічного» поширення чуток, що свідчить про правову крихкість імперського репресивного апарату. Чутки виконували роль не лише комунікативного інструмента, а й засобу формування альтернативного порядку денного, який підважував авторитет влади знизу.

ОБРАЗ УКРАЇНИ У СПОГАДАХ ВЕЛИКИХ ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2025-10-22T15:47:32+03:00

Мета дослідження полягає у визначенні сприйняття України представниками великих землевласників українських губерній кінця ХІХ – початку ХХ ст., зафіксованого в мемуарах, як складник їхньої ментальності. Методологія дослідження спирається на принципи наукової об’єктивності та історизму, сукупність загальнонаукових (аналізу й синтезу, системний, узагальнення та ін.) і спеціальних історичних (історико-типологічний, історико-порівняльний, історико-біографічний, джерелознавчої евристики) методів. Наукова новизна полягає у фокусуванні на внутрішньому сприйнятті великими аграріями початку ХХ ст. поняття «Україна», яке зафіксовано з певної часової дистанції, а отже, становить результат його внутрішнього осмислення. Зокрема, до дослідження залучено нещодавно видані спогади З. Грохольського. Висновки. До опрацювання взято мемуари П. Скоропадського, М. Терещенка, Є. Чикаленка, З. Грохольського – представників відповідно козацько- старшинського роду, українських родів козацького походження та польської фамілії землевласників на Правобережжі. Окрім економічної потуги, що спиралася на українські землі, їх об’єднує долучення до політичних процесів напередодні та у вирі Української революції. Вивчення їхніх мемуарів показало, що для кожного момент розриву зі своєю батьківщиною внаслідок вимушеної еміграції став глибокою душевною травмою, яка не вщухала і через кілька десятиліть. Спогади рясніють емоційно позитивними характеристиками рідної землі. При цьому для Скоропадського та Терещенка Україна – насамперед героїчне минуле, майбутнє ж пов’язувалося з децентралізованою Росією. До Є. Чикаленка усвідомлення українськості прийшло в підлітковому віці й не відпускало протягом життя. Як наслідок, він закликав любити Україну не лише духовно, і сам дотримувався цього принципу. З. Грохольський Правобережну Україну називав не інакше як «кресові польські землі», минуле й майбутнє яких пов’язував винятково з Річчю Посполитою. Отже, частина великих землевласників Україну сприймали як малу батьківщину, інші ж убачали потенціал всеохопної Батьківщини та докладали зусиль для її постання.

НАУКОВО-ДОСЛІДНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЕНТОМОЛОГІЧНИХ СТАНЦІЙ КИЇВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2025-10-22T15:56:04+03:00

Мета дослідження – розкриття діяльності Смілянської та Київської ентомологічних станцій з вивчення шкідників сільськогосподарських культур та розроблення методів боротьби з ними на початку ХХ ст. Методологія дослідження. Дослідження проведено із застосуванням загальнонаукових принципів об’єктивності, історичної достовірності, системності й наступності, а також із використанням історико-хронологічного та порівняльного методів. Наукова новизна публікації відзначається уведенням до наукового обігу архівних документів Інституту архівознавства НБУВ та Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, що дали можливість цілісно й усебічно схарактеризувати науково-дослідну діяльність зазначених станцій.Висновки. Науково-дослідна діяльність ентомологічних станцій Київської губернії – зокрема, Смілянської ентомологічної (мікоентомологічної) та Київської ентомологічної (Станції по боротьбі зі шкідниками рослин), відкритих, відповідно, у 1901 і 1903 рр., сприяла не лише активізації фітопатологічних досліджень, а й насамперед стимулювала захист сільськогосподарських культур від шкідників у Київській, Волинській та Подільській губерніях. Установлено, що Смілянська ентомологічна станція спеціалізувалася на вивченні шкідників і хвороб переважно цукробурякових господарств, тоді як Київська ентомологічна станція, маючи ширший спектр, досліджувала шкідників рільництва, луківництва, садівництва, городництва, а також лісівництва та виноградарства. Під керівництвом відомих учених-ентомологів, мікологів, фітопатологів В. П. Поспелова, В. І. Казановського, Є. М. Васильєва, Й. М. Тржебинського та Г. С. Неводовського не лише вивчалася морфологія і систематика цілої низки шкідників, а й були розроблені агротехнічний, хімічний та біологічний методи боротьби з ними.Саме ентомологічним станціям Київської губ. належить пальма першості у проведенні галузевих досліджень і практичному впровадженні здобутків сільськогосподарської ентомології в практику.Завдяки їхнім заслугам столична губернія на початку ХХ ст. перетворилася на центр ентомологічних досліджень усієї імперії, де скликалися всеросійські з’їзди ентомологів, згодом було засновано Всеросійське товариство діячів прикладної ентомології (1915 р.) та друкувався «Ентомологічний вісник» (1912–1914 рр.).

АМЕРИКАНСЬКА МІСІЯ В. МОРГАНА ШУСТЕРА ЯК ЧИННИК У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ІРАНУ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2025-10-22T16:00:07+03:00

Метою дослідження є з’ясування змісту, обставин і наслідків діяльності В. Моргана Шустера в Ірані 1911 року як представника американської фінансової місії, а також аналіз її впливу на внутрішньополітичну ситуацію в країні та міжнародні відносини Ірану з великими державами на початку ХХ століття.Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує історико- порівняльний, системний і джерелознавчий методи. Застосовано аналіз дипломатичних документів, мемуарів Шустера, преси і наукової літератури для вивчення впливу місії на внутрішню політику Ірану та реакцію великих держав.Наукова новизна статті полягає в комплексному аналізі впливу місії В. Моргана Шустера на зовнішньополітичне становище Ірану в контексті геополітичного протистояння великих держав, зокрема Росії та Великої Британії, а також у висвітленні американського чинника як нової сили в регіоні на тлі конституційних перетворень і трансформації іранської державності на початку ХХ століття.Висновки. Американська місія В. Моргана Шустера в Ірані на початку ХХ століття стала яскравим прикладом нетипового втручання США у справи Середнього Сходу в період, коли регіон перебував під значним впливом європейських імперій. Запрошення Шустера на посаду генерального фінансового радника Ірану в 1911 р. стало не лише спробою перської Конституційної революції модернізувати фінансову систему, а й важливим кроком до зміцнення суверенітету країни. Активна позиція американця, його прагнення впорядкувати податкову систему та обмежити свавілля місцевих феодалів викликали опір з боку Росії та Великої Британії, які розглядали Іран як зону свого впливу.Місія Шустера, хоч і була достроково припинена під тиском великих держав, підсилила національне самоусвідомлення іранців та заклала підвалини для подальших спроб реформ. З міжнародного погляду, ця подія засвідчила перші ознаки зростання ролі США як гравця в глобальній політиці, а також розкрила складну динаміку впливів у регіоні між новими і старими імперіями. Так, місія Шустера стала вагомим чинником у розвитку ірано-американських відносин і важливим епізодом у міжнародній історії Ірану.

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ПОЛЯКІВ ЧЕРНІГІВЩИНИ В 1917–1918 РОКАХ

2025-10-22T16:05:08+03:00

Мета статті передбачає систематизацію фактів політичного життя поляків Чернігівської губернії впродовж 1917–1918 років із встановленням його регіональних особливостей.При цьому особлива увага звертається на з’ясування регіональних особливостей у ставленні польських політичних сил до українського національного руху. Методологічною базою статті є теза про те, що регіональний аспект дослідження польських політичних сил в добу Української революції 1917–1921 років дає змогу глибше зрозуміти динаміку розвитку українсько-польських відносин.Загалом, працюючи над статтею, використано систему загальнонаукових, історичних та спеціальних методів дослідження. Найбільш інтенсивно використовувався історико-системний метод, що дало змогу оцінити співвідношення впливів різних польських політичних сил. Наукова новизна статті полягає в тому, що здійснено спробу комплексного аналізу польського політичного життя на території Чернігівської губернії, яка традиційно залишається на маргінесі уваги дослідників теми, які зосереджені на польському політичному житті в губерніях Правобережної України. У висновках стверджується, що 1917–1918 роки були часом найбільшого розвитку політичної активності поляків Чернігівської губернії, чисельність яких через події І Світової війни стрімко зростала завдяки біженцям з Королівства Польського. Ця соціальна особливість зумовлювала те, що першість у політичному житті поляків належала національним демократам – прихильникам ідеології Романа Дмовського.Національні демократи, соціалісти та демократи (прихильники ідеології Юзефа Пілсудського) підтримали український національний рух та його державницькі прагнення. Водночас звертається увага на те, що жодна з польських політичних сил не створили на території Чернігівщини партійних структур, але це не завадило їм брати активну участь у виборах до міських дум та Українських установчих зборів. Завершення І Світової війни й розгортання Української революції зумовило масовий виїзд поляків з Чернігівської губернії, що зумовило стрімке скорочення й без того слабкої соціальної бази польських політичних сил.

СТВОРЕННЯ ТА КАДРОВИЙ СКЛАД ОДЕСЬКОЇ ГУБЕРНСЬКОЇ ПРОКУРАТУРИ (1922–1924 РР.)

2025-10-22T16:15:27+03:00

Мета дослідження – проаналізувати процес створення Одеської губернської прокуратури та перші роки її діяльності (1922–1924). Дослідити кадровий склад прокурорського комплексу в Одеській губернії та особливості його формування. З’ясувати місце прокуратури в системі радянських державних органів. В основу методології дослідження покладено принципи історизму, об’єктивності, комплексності та системності. Для досягнення мети використано порівняльно-історичний та проблемно-хронологічний методи. Архівні документи досліджувалися на основі використання методів джерелознавства та герменевтичного аналізу. Наукова новизна полягає у вивченні значної кількості архівних джерел, на основі яких вдалося реконструювати історичний процес створення Одеської губернської прокуратури, виявити переважний склад її працівників у досліджуваний період, простежити кадрові переміщення та організаційні проблеми на етапі створення цього органу. Висновки. Остаточне укріплення при владі та перехід до нової економічної політики змусив більшовиків повернутися до ідеї створення єдиної державної прокуратури як органу загального нагляду за дотриманням законності в діяльності судових і правоохоронних органів та установ виконання покарань, а також підтримання державного обвинувачення в судах. Посилення ролі цивільно-правових відносин, кодифікація законодавства, реформування судової системи стали головними чинниками утворення прокуратури як одного з органів державного механізму. Посилення тоталітарних тенденцій та всеохопного контролю комуністичної партії зробили декларативними значну частину функцій цього органу. Історія створення та перші роки функціонування Одеської губернської прокуратури підтверджують загальнодержавні тенденції. Типовими проблемами, з якими зіткнувся прокурорський корпус в 1922–1924 рр., стали: відсутність злагодженості в організації нагляду за органами дізнання, слідством та організацією обвинувачення, постійні кадрові переміщення на фоні хронічного дефіциту кваліфікованих працівників, організаційні проблеми, нестача необхідних для роботи законодавчих рішень та складна комунікація з іншими державними органами.

ПРОЦЕС КОНСОЛІДАЦІЇ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ВОЛИНІ В 1918–1939 РР.

2025-10-22T16:18:36+03:00

Ця розвідка має на меті вирішити такі питання: з’ясувати сутність можливого об’єднання зусиль громадських товаристві Волині в міжвоєнний період у сфері популяризації та збереження культури та освіти, проаналізувати особливості культурно-освітньої діяльності організацій, простежити специфіку їх дій та ставлення польської влади до спроби створити єдине українське культурно-освітнє товариство на Волині.Методологічну основу становить порівняльно-історичний підхід, що передбачає сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дають змогу виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку. В основу дослідження покладено з’ясування історичної тяглости поняття «культурно-освітньої діяльності».Наукова новизна полягає в комплексному аналізі культурно-освітнього середовища Волинського воєводства та зусиль, які були направлені на об’єднавчий процес громадських організацій. Проблема співпраці громадських організацій, об’єднання їх зусиль є актуальною не лише в минулому столітті, а й нині. Вивчення об’єднавчих спроб дасть можливість уникнути помилок, які стали перешкодою до виконання культурницьких завдань. Діяльність культурно-освітніх організацій на терені Волинського краю була об’єктом наукового інтересу багатьох учених, але чимало питань пов’язаних з об’єднавчими процесами залишаються і до сьогодні маловивченими та не формують повної картини громадського руху в період між двома світовими війнами.Висновки. Встановлено, що цей процес був неоднозначним і суперечливим, та не обмежувався лише культурною ідентифікацією українського населення. Попри спроби об’єднатися та налагодити тісну співпрацю у сфері культури та освіти, громадські організації на Волині лишилися розпорошеними, що дало змогу польській владі до кінця 30-х років ХХ століття фактично їх ліквідувати. А ті, які утрималися, змушені були перейти на утраквістичні умови своєї діяльності.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ТВОРЕЦЬ І РЕДАКТОР ЧАСОПИСІВ ДЛЯ СЕЛЯН

2025-10-22T16:21:36+03:00

Метою статті є з’ясування діяльності М. Грушевського як засновника і редактора часописів для селянської аудиторії. Методологічне підґрунтя роботи становить міждисциплінарний підхід. Особливий акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів і порівняльно-історичному методі, з огляду на принципи об’єктивності та історизму. У дослідженні також використано методи періодизації, класифікації і типологізації.Наукова новизна статті полягає у спробі цілісної реконструкції зусиль М. Грушевського з розбудови селянської періодики на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. Висновки. У підсумку відзначено, що адресовані М. Грушевським селянському читачеві періодичні видання стали вагомим складником національного суспільно-політичного руху на українських землях Російської імперії на початку ХХ ст.Творець і редактор «Села» та «Засіву» через різножанрові тексти й ретельно дібраний ілюстративний матеріал просував у середовище читачів з народу ідеї всеукраїнської соборності та діяльного солідаризму, громадського активізму й життєвого оптимізму, почуття гордості за своє величне минуле, любові до рідної культури і мови та поваги до регіональних відмінностей корінного населення українських теренів по обидва боки збручанського кордону. Завдяки налагодженому М. Грушевським серйозному, шанобливому й довірливому діалогу зі своїм читачем, ці важливі для українського модерного націєтворення максими отримали чимале поширення в селянському середовищі, представники якого долали наслідки тривалої агресивної русифікації. Усе це перетворило часописи «Село» та «Засів» на авторитетну школу громадянського самовиховання спраглого просвіти народу. Це мало помітний вплив на долю підросійського українства, яке невдовзі постало перед численними викликами Першої світової війни, а тому й масштабних революційних потрясінь.

ЄПИСКОП ГРИГОРІЙ ХОМИШИН: СЛУЖІННЯ, ІДЕЇ ТА СПАДЩИНА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

2025-10-22T16:25:51+03:00

Метою дослідження є комплексний аналіз постаті єпископа Григорія Хомишина як одного з ключових духовних, інтелектуальних і пастирських лідерів Української греко-католицької церкви (далі – УГКЦ) першої половини ХХ століття. У центрі уваги – його служіння, суспільно- політична позиція, реформаційна діяльність, а також ідейна та богословська спадщина в контексті духовного й національного відродження українського народу. Методологія. У дослідженні використано комплексний міждисциплінарний підхід, що містить історико-біографічний, компаративний, джерелознавчий та текстуальний аналіз. Значну увагу приділено опрацюванню архівних документів, пастирських послань, проповідей і спогадів сучасників єпископа. Історико-критичний метод дав змогу простежити трансформацію поглядів Г. Хомишина в умовах суспільно-політичних викликів (зокрема, радянської окупації та переслідування УГКЦ), а також схарактеризувати його позицію щодо модернізації Церкви, ролі інтелігенції та духовенства, національного питання й морально-етичних засад християнського життя. Наукова новизна. Систематизовано та розглянуто ідеї Григорія Хомишина як цілісну концепцію духовного відродження українського суспільства, що об’єднувала елементи традиційного християнського вчення з модерними соціальними викликами. Обґрунтовано його роль як модернізатора УГКЦ, мислителя й лідера думок, який намагався сформувати духовну еліту на основі католицької етики й освіти. Також уперше проаналізовано рецепцію його богословських поглядів у контексті сучасного українського церковного й громадського життя. Висновки.Дослідження показує, що постать єпископа Григорія Хомишина має ключове значення для розуміння процесів розвитку УГКЦ в першій половині ХХ століття, зокрема її реакції на виклики модерності, ідеологічного тиску та політичних репресій. Його служіння позначене глибоким патріотизмом, безкомпромісною вірністю католицькій вірі та прагненням виховати нове покоління духовно зрілих християн. Спадщина Хомишина, представлена в його працях («Два царства», пастирських листах, щоденниках), продовжує бути джерелом натхнення для богословів, істориків Церкви та вірних УГКЦ.Водночас його досвід репресованого священномученика вимагає подальшої наукової уваги як приклад мучеництва за віру й вірності Церкві в тоталітарних умовах.

ВІДЧУТТЯ І «ПІСЛЯСМАКИ» «ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ» 1968 Р. У ДОКУМЕНТАХ З ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

2025-10-22T16:28:47+03:00

Мета дослідження – з’ясування інформаційного потенціалу документів з Державного архіву Дніпропетровської області для вивчення українсько-чехословацьких відносин періоду «Празької весни» та її наслідків на регіональному й локальному рівні. Предметом уваги стали дві сфери – економічна (виробнича) і туристична, де зосередилася основна частина проаналізованих документів. Методологія дослідження. Дослідження виконано в руслі локальної історії, що дало змогу розкрити інформаційний ресурс джерел з регіонального архіву для вивчення українсько-чехословацьких відносин 1960-х – початку 1970-х рр. Наукова новизна розвідки полягає у введенні в науковий обіг неопублікованих джерел з Державного архіву Дніпропетровської області, які збагачують уявлення про зміст радянсько-чехословацьких / українсько-чехословацьких відносин доби «Празької весни» та «нормалізації» в Чехословаччині на регіональному, периферійному рівні. Висновки. Події «Празької весни» 1968 р. відбилися в окремих сферах життя населення Дніпропетровської області, яка була, поряд з іншими регіонами України, географічно віддаленою від Чехословаччини, але доволі щільно включеною до розвитку радянсько-чехословацьких / українсько-чехословацьких відносин. Найперше це стосувалося економічної і туристичної сфери. Відносини з підприємствами з Дніпропетровщини були використані профспілковими активами, працівниками Східнословацького (м. Кошице), Вітковіцького (м. Острава) металургійних комбінатів, щоб пояснити своїм колегам з українських підприємств («Криворіжсталі», Дніпровського металургійного заводу в Дніпродзержинську (сучасне м. Кам’янське), Жданівського металургійного комбінату (сучасний Маріуполь) та інших сенс реформ у своїй країні, спростувати звинувачення у зраді «справи соціалізму». Обміни делегаціями, періодичні зустрічі колективів підприємств створювали атмосферу довіри, на яку сподівалися представники ЧССР, щоб переконати радянських «товаришів» у необхідності реформ, ініційованих владою їхньої країни. Складна для контролю сфера туризму стала «заручницею» кризи у відносинах СРСР та ЧССР, перебувала під тиском радянської пропаганди, що зафіксували звіти керівників груп з Дніпропетровської області, які відвідували Чехословаччину протягом 1968–1972 рр. Із розгортанням «Празької весни» виїзди туристичних груп не припинилися, але ретельно готувалися. Після вторгнення країн Варшавського договору до ЧССР на певний час туристичний потік між СРСР і Чехословаччиною був обмежений, та з його відновленням українські туристи з Дніпропетровщини відчули зміну настроїв, негативне ставлення з боку чехів і словаків. Враження, викладені у звітах, поступаються своєю відвертістю документам, що акумулювалися в матеріалах КДБ, та вони дають змогу поглибити уявлення про суспільні настрої в Чехії, Словаччині та Україні, з’ясувати умови, у яких довелося вибудовувати відносини після 20–21 серпня 1968 р. Результати джерельної евристики доводять значний інформаційний потенціал джерел з регіональних архівних зібрань у дослідженні не тільки проявів «Празької весни» та її наслідків, а й загалом відносин України з державами Східного блоку.

ОПАНАС ЗАЛИВАХА В УКРАЇНСЬКИХ ДІАСПОРНИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ (НА ПРИКЛАДІ ЧАСОПИСІВ «ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ» І «СУЧАСНІСТЬ»)

2025-10-22T16:31:14+03:00

Мета статті полягає в комплексному дослідженні висвітлення постаті Опанаса Заливахи в українських діаспорних періодичних виданнях «Визвольний шлях» і «Сучасність» впродовж 1960–2007 рр., від початку його активної громадської діяльності до смерті. Методологія дослідження ґрунтується на дотриманні принципів об’єктивності, історизму та системності, а також використанні методів індукції, дедукції, аналізу й синтезу. Також застосовано порівняльний аналіз публікацій у різних періодах для виявлення трансформацій у висвітленні постаті О. Заливахи.Наукова новизна дослідження зумовлена тим, що вперше звернено увагу на відображення діяльності О. Заливахи в українських діаспорних часописах. У дослідженні проаналізовано факти арешту й переслідувань дисидента в радянський період, а також маловідомі сторінки його життя, висвітлені на сторінках названих часописів. Висновки. Інформація про О. Заливаху в діаспорній пресі радянського періоду в Україні мала політичний характер, що було зумовлено необхідністю поширити правдиву інформацію про партійно-тоталітарний режим у СРСР на Заході. Вона пов’язувалася з українським дисидентським рухом, тож досліджувана постать стала однією з центральних у журналах «Визвольний шлях» і «Сучасність». Інформація про О. Заливаху до середини 1980-х рр. стосувалася здебільшого періоду життя, пов’язаного з його арештом та переслідуванням радянським партійно- тоталітарним режимом. У період незалежності України характер даних змінився і став більше просвітницьким, постать О. Заливахи отримала значно більший резонанс серед української і західної громадськості. Публікації про митця набули ознак історичної рефлексії та переосмислення ролі його творчості в контексті національно-культурного відродження. Акцент у статті зроблено не лише на громадсько-політичному, а й частково на мистецькому спадку О. Заливахи, що сприяв формуванню національної ідентичності.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ЯК КАТАЛІЗАТОР ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ: ІСТОРИКО-ОСВІТНІЙ ВИМІР ТА ІПСО

2025-10-22T16:34:48+03:00

Стаття досліджує російсько-українську війну як каталізатор української деколонізації, вивчаючи історичні, освітні та інформаційно-психологічні виміри конфлікту. Розглянуто основні тенденції в розумінні складних процесів формування національної ідентичності та опору колоніальним впливам, особливо в контексті сьогоднішньої російської агресії.Основна мета дослідження – висвітлити поточний стан наукового вивчення української ідентичності, простежити ключові чинники історично-освітніх колоніальних впливів та дослідити механізми національної самоідентифікації та опору під час війни.У статті проаналізовано довготривалий російський колоніальний вплив на українську свідомість, автори аналізують, як історичні, освітні та інформаційні стратегії використовували для придушення української ідентичності.Методологія статті містить принципи історизму, об’єктивності та всебічності, основні історіографічні методи аналізу, синтезу та дослідження наукових джерел.У статті автори розкривають основну думку, що деколонізація є складним процесом та вимагає самоідентифікації та критичного аналізу історичних наративів. Інформаційно-психологічні операції постають як вирішальний компонент у сучасній гібридній війні, а питання освіти та збереження національної культури, визначені як основні інструменти. Окрему увагу в дослідженні приділено феномену стійкості українського суспільства в протистоянні інформаційно-пропагандистського впливу під час війни та збереженні власної національної ідентичності. Автори підкреслюють, що ефективна деколонізація починається з самодеколонізації, включно з комплексним підходом: вивчення автентичної історії, утвердження рідної мови в усіх сферах життя, розвиток критичного мислення, підвищення медіаграмотності та розпізнавання й протидія пропагандистським впливам. Російсько- українська війна, яка триває з 2024 року, парадоксально, але пришвидшила процес української національної самоідентифікації і саме освітня та культурна сфери стали ключовими компонентами для опору українців.Наукова новизна дослідження спрямована на виявлення як історичних, так і сучасних механізмів російської пропаганди та інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), особливо в контексті повномасштабного вторгнення з 2022 року, які систематично використовували для нівелювання української національної та культурної ідентичності. Дослідження сприятиме глибшому розумінню певної трансформації колоніальної спадщини, специфіки інформаційного тиску й можливих стратегій опору в російсько-українській війні.У висновках підкреслено, що повномасштабна війна стала своєрідним каталізатором процесу національного самоусвідомлення, активізувавши тим самим переосмислення історичних наративів, які були нав’язані колоніальним минулим України та сприяли формуванню усвідомленого розуміння української ідентичності вже сьогодні. Дослідження підкреслює важливість постійних зусиль у збереженні культури, традицій, історії, мови, критичному мисленні та інформаційній стійкості як фундаментальних стратегій у боротьбі з зовнішніми спробами підірвати національний суверенітет та культурну самобутність українців.Проведене дослідження пропонує концептуально важливі висновки щодо механізмів культурного спротиву, демонструючи потенціал української нації в збереженні власної ідентичності в умовах гібридних впливів і навмисної дезінформації. Через аналіз взаємозалежності історичної пам’яті, освітньої політики та інформаційної війни, стаття окреслює комплексне бачення процесу української деколонізації як динамічного та багатовимірного явища сучасності.